Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

зарадити справі?.. Адже вони й самі змушені поки що ховатися від переслідувань воїнів Дорбатая… Прокляття! Викрасти Ліду?.. Але це неможливо… адже Роніс розповідав, під якою міцною вартою перебувають полонені в стійбищі… та й сама Ліда писала про це…

Припустімо, можна спробувати зробити одчайдушний напад на стійбище скіфів, скажімо, вночі. Та чи ж підуть Варкан і його друзі на таку майже безнадійну справу? Хай вони відважні, хоробрі, але все одно, хіба можуть вони сподіватися на успіх проти багатьох озброєних віщунів і воїнів Дорбатая? І ще одне, дуже істотне.

Роніс сказав: “Дорбатаєві безпечніше мати вас мертвими, ніж залишати живими на волі”. Це значущі слова. Навряд чи старий негідник не врахував можливості того, що вони з Дмитром Борисовичем зроблять спробу врятувати Ліду і Івана Семеновича. А що як він, подумавши про таке, віддав наказ в разі потреби вбити полонених, щоб не віддавати їх живими?.. Артем аж здригнувся від цієї думки. Ні, не можна ризикувати життям Ліди, не можна… Щодо своєї власної долі юнак не задумався б. Але ж Ліда й Іван Семенович безпорадні, вони не можуть навіть захиститися…

Думки стрибали одна за одною, всі однаково сумні й невтішні. Немає, немає нічого, ніякої можливості…

Роніс, який весь час придивлявся до чужинців, помітив їх похмурий вигляд. Він підвів до них свого коня і звернувся до Дмитра Борисовича:

— Як я зрозумів, вас дуже непокоять наміри Гартака щодо вашої дівчини, чи не так? І ви боїтеся, що Дорбатай дасть згоду Гартакові одружитися з нею?

— Ви вгадали, Ронісе, — відповів смутно археолог. — І головне, що ми не бачимо змоги перешкодити цьому. Ну що ми можемо зробити? Нічого… І від самої цієї думки…

Роніс не дав йому скінчити. Він переконливо заговорив:

— Тоді прислухайтеся до того, що я хочу вам сказати. У мене є думка. Здається, є засіб, щоб допомогти вашим полоненим друзям, зокрема — дівчині. Навіть якщо Дорбатай дасть згоду. Можна зробити так, щоб завадити здійсненню намірів Гартака, принаймні на певний час, доки нам пощастить як слід підготуватися. А тоді вже ми матимемо досить сил…

І, схилившись до Дмитра Борисовича, грек тихим голосом, ледве чутно почав викладати свій новий план.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Стійбище в дорозі. — Листи від Ліди. — Одна з дружин Гартака. — Я дівчина іншого племені! — Ліду зраджують нерви. — Думки Івана Семеновича. — Розмова про хмарки. — Ще один лист.

Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених у потолоченій, вбитій в землю попередніми возами траві. Безконечна процесія тяглася скільки око сягало. По шестеро, по восьмеро коней тягли ті вози. Але такі важкі вони були, що на узвозах навіть дужі скіфські коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно поганяли їх, коні хропли, вкривалися густою білою піною. Іноді коні витягали вози, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів перебігали від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, канчук свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи за одним замахом ударити по голих плечах рабів, які не досить старанно штовхали колеса.

Третій день стійбище посувалося своїм, майже нікому не відомим шляхом. Та й справді, хто з скіфів знав напрям? То була священна таємниця, яку оберігав Дорбатай і кілька його найближчих віщунів. Люди знали тільки одне: стійбище рухається за велінням богів у святі Гери — і самі боги ведуть його, вказуючи шлях одному лише головному віщуну, який сидить на своєму великому возі, загорнутий в урочистий червоний плащ. Він сидить мовчазний і похмурий, слухає голоси богів і вказує таємничий шлях до Гер, де відбудуться пишні церемонії похорону померлого Сколота. І лихо тому, хто насмілиться порушити спокій мудрого Дорбатая або не підкориться його слову, навіяному велінням богів! Бо негайно таку людину знищить, спопелить страшний божий гнів. І ніхто не спинить тоді зброю, занесену руками віщунів, що невблаганно виконують волю суворих богів, висловлену сухими безжалісними устами Дорбатая

Стійбище рухалося.

Великі вози спинялися тільки на обід та на ночівлю. Тоді навколо возів спалахували вогнища, на яких готувалася нехитра їжа. У великих бронзових казанах варилася юшка з конини, солодкуваті пахощі варива линули у спокійному повітрі і лоскотали ніздрі зголоднілих людей, що чекали обіду чи вечері. А потім все поринало у важкий сон — і тільки вартові безнастанно об’їжджали сплячий табір, кожного разу за особливим наказом Дорбатая перевіряючи, чине заснула, чи пильно оберігає середину табору спеціальна варта. Адже там, біля пишної колісниці з тілом померлого Сколота, розміщалися вози з скарбами становища, а також критий віз із полоненими чужинцями.

Рано-вранці табір прокидався. Варили нехитрий сніданок, у вози запрягали свіжих коней з величезних табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней натомість переганяли до табунів. Зовсім зморених або скалічених різали, білували, поповнюючи продовольчі запаси. І так повторювалося щодня за встановленими віками звичаями.

Шлях, яким рухалося стійбище, ішов весь час уздовж нескінченного лісу, за яким одноманітно здіймалися високі кам’яні урвища. Подеколи той шлях віддалявся од лісу на півкілометра чи на кілометр. Потім знову наближався, пролягаючи вздовж лісу.

Артем іноді навіть дивувався: невже скіфські старшини та й сам Дорбатай так-таки й кинули думати про них, забули взагалі про існування втікачів?.. Адже ніхто не робив більше спроби розшукати маленький лісовий табір або принаймні перевірити, чи не пересувається він слідом за жалобною процесією. Припустити, що Дорбатай забув про ворогів, Артем не міг: надто хитрий і обережний був старий віщун. Лишилися тільки дві можливі думки. Або Дорбатай гадає, що втікачі перебувають десь поблизу місця старої їх стоянки, не пішовши за процесією, або вважав, що вони, хоча й пішли слідом, але надто нечисленні для того, щоб зашкодити йому. За долю полонених чужинців старий віщун, очевидно, не турбувався, оточивши їх надійною охороною.

Так чи інакше, Артемові а товаришами було легко спостерігати за пересуванням стійбища. Юнак уважно відзначав усі прикмети на шляху. Хтозна, чи не доведеться їм потім, коли пощастить звільнити Ліду та Івана Семеновича, повертатися самим назад, на старе місце? Бо де ж іще могли вони повернутися на поверхню землі, покинути цей негостинний підземний край?..

Одна важлива обставина привернула другого ж таки дня увагу допитливого юнака — і з того часу він не переставав міркувати про неї. Як уже сказано було раніше, стійбище посувалося весь час уздовж кам’яних урвищ попід лісом. Артем знав, що ті урвища насправді масивні монолітні стіни між підземним простором, де