Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

— Спасибі вам, що ви нас прийняли, допомогли нам у скрутку годину, а тепер ми вирішили перейти на іншу квартиру.

Мати сиділа за столом, перегортала альбом з узорами, вишукувала потрібний узор на сорочку-вишиванку. Сьогодні зранку приїхав у майстерню начальник жандармерії Гофман і замовив терміново дві сорочки для якогось високопоставленого начальника. Марія Федорівна остерігалася жандармів, боялася, щоб ті не дізналися про те, що в майстерні працюють комсомолки, і намагалася підібрати цьому небезпечному замовнику гарний узор.

Юрко теж був у хаті.

Мати спокійно вислухала Галину Іванівну, порадила:

— А чого ж, переходьте, якщо вам там буде краще.

— Перейдемо, — з притиском відповіла Галина Іванівна, — і ви на нас не ображайтеся. Ми не можемо жити в людей, які видають поліції бійців Червоної Армії. Якщо ми з вами не розійдемося, то ніби будемо вашими спільниками… Вибачте за цю гірку правду.

Мати намагалася бути спокійною, але її руки зрадливо тремтіли, і вона ніяк не могла перегорнути сторінку альбома.

— Ми переходимо до Марфи Солодовник, — сповістила Галина Іванівна.

— Поживіть ще в Солодовників, — спокійно відповіла їй мати, — побачите, де краще. А на нас не ображайтеся, прийняли вас як рідних, як могли, так і намагалися зарадити вашому горю. І полонених німцям ми ніяких не видавали. Це вже ви, Галино Іванівно, даремно таке говорите. Хіба ж ми не порятували, не доглянули Макарова?

— Спасибі вам за все, — холодно відповіла Галина Іванівна, але в її голосі зазвучала непевність і розгубленість, — ми вам дуже зобов'язані, але жити у вас не можемо.

Рипнули двері, до хати зайшла Леся, зупинилася біля порогу, співчутливо глянула на Юрка, на Марію Федорівну.

— А тобі, Юрку, — звернулася Галина Іванівна до хлопця, — раджу не водитися з німцями, бо нема страшнішого злочину, як зрада Батьківщини… Прошу тебе, не приходь до нас, не дружи більше з Лесею. Вона ще нерозумне дівча, молоде, недосвідчене, і ти можеш накликати на неї велике лихо. У тебе, Юрку, своя дорога, а в Лесі — своя…

— Мамо, — не стрималася дівчина, — як ти можеш говорити отакі…— Леся не могла підшукати потрібне слово, затнулася і обурено сказала — Отакі невдячні слова! Мені соромно за тебе! Соромно!.. І дуже боляче! «У Лесі своя дорога, а в тебе, Юрку, своя!» А чого ж ти не говорила так, як Юрко рятував нас під фашистськими бомбами! Невдячна ти, мамо, людина!

— Замовкни! — тупнула ногою Галина Іванівна. — Як ти смієш так розмовляти з матір'ю!..

Галина Іванівна підбігла до Лесі, вдарила рукою по обличчю. Дівчина не чекала такого, відсахнулася від матері, зблідла, але, стримуючи гнів та образу, спокійно сказала:

— Ти нічого не можеш мені заперечити і дала волю рукам! Але кулаки ніколи не були переконливим доказом! Ти б краще спершу подумала, оглянулася, може б, дещо побачила…

Галина Іванівна знову тупнула ногою, прикрикнула на дочку:

— Мовчи! Не тобі мене вчити! І бачу все я вже давно!.. Юрко зводить тебе з розуму! Я не сліпа — бачу! А ти його слухаєш, вважаєш героєм! Що я говорила? Почалося з юшки, а чим закінчилося? Командира Червоної Армії видали поліції! Ще й голову провалили! А може, то твій батько з оточення виходив! Ми з Женьком переходимо на іншу квартиру, а ти можеш лишатися тут, з Юрком, роби, як знаєш!

— І лишуся! — відповіла Леся. Дівчина підійшла до Марії Федорівни, запитала — Можу я лишитися у вас?

— Звісно, можеш, — очі Марії Федорівни потепліли, — і мамі твоїй не варто так переживати. Куди ж ви підете проти зими?

— Лишайся! — вигукнула Галина Іванівна. — Але тоді забудь, що ти Леся Вострикова!

Юркова мати підвелася з-за столу, підійшла до Галини Іванівни, сказала заспокійливо:

— У вас, Галино Іванівно, нерви розходилися. І я вас розумію. Нелегко вам отаке лихо переживати. Але й нам не солодко! Тут справді треба все обміркувати і не робити поспішних висновків. Не все воно так, як може здатися на перший погляд. Давайте, Галино Іванівно, поговоримо, і я певна, дійдемо згоди.

Мати попросила Галину Іванівну сісти, сказала Юркові й Лесі:

— Підіть на берег, погуляйте трохи, а ми тим часом порадимося з Галиною Іванівною.

Юрко з Лесею вийшли з хати, постояли на ґанку, потім поволі пішли на берег Прип'яті, туди, де на високому пагорбі лежали старі, розсохлі рибальські човни. Дівчина довірливо спинилась перед Юрком, запитала:

— Не страшно тобі, Юрку, все це переживати?

Хлопець промовчав, бо йому й справді ставало страшно від повсюдного людського осуду та витончених гестапівських підступів.

— Ти не переживай, — заспокійливо озвалася Леся, — тут уже нічого не вдієш, мусиш виконувати своє завдання, а як прийдуть наші, все проясниться! І на маму не ображайся. Вона, як почула про цього оточенця, місця собі не могла знайти. Що вона мені говорила, — Леся мерзлякувато повела гострими плечима, — страшно було слухати!..

Дівчина замовкла, зосереджено про щось думала, сердито супила свої вузенькі брови.

— Про що думаєш? — запитав Юрко.

— Про маму, про тебе, — замислено відповіла дівчина, — думаю і нічого не можу збагнути. От дивися, як воно виходить, ти врятував нам життя, підставляв свою голову під фашистські бомби. Тепер цей оточенець! І мама про все забула, вважає тебе зрадником!..

— Провокатор цей «командир», — гаряче мовив Юрко, — гестапівець!

— Розумію, — Леся кивнула русявою голівкою, — бо чого б же ти побіг на нього заявляти в поліцію.

Юрко похапцем почав розповідати про незнайомця. Дівчина слухала його, широко відкривши очі, не перебивала.

— Страшні фашисти! — промовила вона. — Хитрі й підступні, як ті змії! Як же тяжко тобі, Юрку! Що було б, якби ти взяв орден?

— Не міг я його взяти, мене попередили про можливу провокацію…

— А лист від батька? — нагадала дівчина. — Мені й подумати про таке страшно! Не змогла б я бути підпільницею! Виходить, ти знову урятував усіх нас від загибелі, а моя мама ще й гнівається на тебе, зрадником називає!..

— Так вона ж нічого не знає.

— Ні,— впевнено сказала Леся, — не можна так!

— Як? — запитав Юрко.

— Не розібравшись, звинувачувати людину.

— Лесю, а ти спочатку, вибач, що думала про мене?..

— Так, це складно. Сьогодні я розмовляла з Петром Солодовниковим… — Юрко очікувально зиркнув на дівчину. — Радіє, що ти нарешті розкрився, став зрадником, запроданцем, фашистським служкою. Навіть казав, що таких, як ти, треба вбивати без суду та слідства. Це він і матір прислав, хоче, щоб ми до них перейшли на квартиру…

Несподівано Леся зупинилася, запитала Юрка:

— Може, сказати моїй мамі, що ти підпільник, натякнути їй?

— Зачекай, — перебив Лесю хлопець, — хай моя мати поговорить,