Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

проти місян* (*Місія, місяни - Болгарія, болгари (гр.).) і, надіюсь, достойно опишеш перемогу ромейського воїнства.

Диякон Лев - немолодий уже, сивий чоловік у темному чернечому одязі, з горбатим носом і довгими темними вусами - низько вклоняється імператору Василеві, - сидячи на коні, він їздив уже взап'ять за померлими імператорами, що ж, він згоден супроводжувати ще й імператора Василя.

Імператор Василь вів свої легіони не туди, де сиділи коміт Самуїл і кесар Роман, не на Охриду й Скопле, - ні, рівним шляхом, що веде з Константинополя на Аркадіополь, на Адріанополь, клісурами в Родопах, а далі до древньої столиці Симеона Средця посуваються його легіони.

Здається, що імператор робить божевільний крок, - по ліву руку в нього залишаються всі головні сили Самуїла, які можуть прорватись у Фракію й підступити до самого Константинополя, попереду в нього - неприступні пасма гір, де тільки в одному місці - крізь Троянові ворота - можна пробитись на північ, біля цих воріт і скрізь праворуч стоїть, як це достеменно відомо Василеві, військо Аарона.

Але імператор Василь веде своє військо далі й далі, минає зруйновану Цимісхієм Преславу, прямує долиною ріки Топольниці, наближається до Троянових воріт.

Що ж трапилось? Важка хода легіонів збуджує луну в горах, полки імператора Василя, що то підіймаються крутими стежками, то спускаються в долини, видно з усіх гір і полонин, з високих стін Трояна, які перерізують гори й долини, з воріт, які охороняють війська коміта Аарона...

Стіни мовчать, Троянові ворота відчинені, біля них немає воїв, і легіони імператора Василя, як бурхлива ріка, вливаються в них, прямують на Средець.

Невідомо, як це сталось, але війська імператора Василя переможно ідуть на північ, близько вже й Средець, а коли він упаде, тоді легіонам Василя відкриється шлях і на захід, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрина, з півночі вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж від Сопуні й Ларисси рушать інші, свіжі легіони.

Проте тиша війни підступна й Зрадлива. Якщо в повітрі не свистять ворожі стріли - десь вої готові їх пустити; не дзвенить меч, але він уже напевно вийнятий з піхов, - легіони імператора, що посувались у безмов'ї далі й далі на північ, навіть лякала ця тиша.

Тільки імператор Василь не відчував тривоги - попереду й позаду важким кроком посувались таксіархії* (*Таксіархія - тисяча воїв.) піхоти, банди фем* (*Банди фем - військо з областей.), його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава імператора були в повній безпеці.

Після кількох днів походу імператор вирішив навіть дати перепочинок своїм воям, прагнув спочити після довгого перебування в сідлі й сам.

Щоб знайти придатне місце й розбити табір, наперед виїхали мінсуратори* (*Мінсуратори - землеміри.): табір належало розташувати в такому місці, де б божественній особі імператора не міг загрожувати ворог, слід подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, - таким куточком виявилась долина біля фортеці Стопоніона.

Тільки мінсуратори зупинилися в цій долині, туди почали доходити тисячі оплітів, списоносців, стрільців, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.

До вечора табір був готовий, шатро імператора, над яким маяли знамена імперії, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксіархії.

Імператор Василь дуже добре провів цю ніч, - пив, їв, розмовляв з своїми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.

Пізньої години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетіла, впала і розсипалась перед самим табором сліпучо-біла зоря.

Диякон Лев, що був у цей час у шатрі імператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:

- Ця зоря віщує тобі перемогу, як і та, що впала на троянську рать тоді, коли Пандар цілився з лука в Менелая...

Диякон Лев говорив так, впевнений, що імператор Василь не знав історії греків, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейці розбили й погнали троянську рать.

І саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закінчив: - Так впаде до твоїх ніг, божественний василевсе, Болгарія і її коміти.

Імператор посміхнувся - йому сподобались слова диякона Льва.

Ніч проминула спокійно, керкити* (*Керкити - дозори.) й вігли* (*Вігли - караули, сторожа.), що охороняли табір, не чули в долині й горах ні голосу, ні крику, вранці після доброго снідання воїнство й обоз рушили далі.

І раптом, тільки всі вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лісів і гір порушив брязкіт зброї, свист стріл, крики людей.

Ніхто не бачив і не знав, як це сталось, але з усіх боків посунула хмара воїв з мечами, списами, дрюками в руках, таксіархії й банди кинулись урозтіч, безсмертні враз стали смертниками й мертвими, добре, що кілька полків етерії - і то не з греків, а з вірмен, - оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato - чотирикутник (латин, ).) божественну особу імператора і так допомогли йому втекти.

І, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сів на неосідланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетів туди, куди бажав кінь, все вище й вище в гори.

Там, на полонині, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свій одяг, поліз у глибокі кишені.

"Дяка богу, - подумав він, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срібну чорнильницю й перо, подаровані йому ще Цимісхієм, - що моя зброя вціліла й я сам ще живий..."

Відчуваючи себе на шпилі гори в повній безпеці, диякон Лев сів на поваленому бурею дереві, замислився й написав:

"Місяни напали на наше військо, множество побили, захопили царське шатро зі скарбами й весь обоз. У той час і я сам, що описую це лихо, на жаль, був біля государя як диякон..."

Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтіла, бо знизу долетів шум битви.

"Тоді-бо заніміли стопи мої, - згадав він і записав смутні рядки з псалтиря, - і я б став жертвою скіфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велів їхати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, якої не займав ворог. Інше ж військо ледь встигало тікати від ворожої навали через несходимі гори, втратило всю кінноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Історія. - СПб., 1820. - Кн. 10. - Розд. 8.)

Це були, мабуть, останні рядки, а через те й