Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Узявши папір і олівець, я сказав:

- У нашому терені відділи УПА за минулі три роки ніколи не перебували в бункерах. Під землею були тільки шпиталі, магазини, бюра та малі групи бойовиків спеціального призначення.

Далі я почав рисувати два роди бункерів - одні як магазини, а другі як шпиталі.

- Позначіть на мапі місця бункерів, про які ви знаєте. Я посміхнувся і протяжно заперечив:

- А-а-а!

Гарний жидок удав, що поставив не влучно питання і почав мені пояснювати:

- Я маю завдання вивчати вашу тактику, тому мене цікавить не так те, де ваші бункери, як те, в яких місцевостях ви їх будували і яку кількість.

- Наша сотня, - відповів я, - мала їх коло двох десятків. Крім цього, мали їх групи різних завдань, були й бункери, якими часто користувалися поранені повстанці, зв'язкові та члени ОУН.

Список запитань розвідника був дуже довгий. На мою відповідь, що частину ліків повстанці діставали з Німеччини, негайно впало запитання:

- Яким шляхом?

Але тут я порадив йому, щоб по такі інформації він звернувся до провідника Степана Бандери. Замість відповідати на деякі питання, я скерував допитувача до командира Громенка.

На другий день сотню перевезли до Деггендорфу, до інших військових кошар.

Деггендорф - маленьке місто. За ним, на чистому полі, навколо величезної площі, що нагадувала великий міський ринок, стояло вісім величезних кількаповерхових будинків-кошар. Поза кошарами, далеченько від будинків, простягалася двометрова заввишки дротяна огорожа, біля якої було чимало насаджених дерев.

Ліворуч від головної брами квартирувало до двох сотень американців, а праворуч у подібному ж будинку розмістилася сотня УПА. Інші будинки були порожні.

Коли сотня розташувалася по кімнатах, бунчужний ішов довгим коридором із списком в руках, відчиняв двері до кімнат і оголошував:

- Тут рій Рубача, тут Чумака, тут Лози, тут Чорного і т. д. У кожній кімнаті було біля десятки поверхових ліжок із добрими, хоч і досить припорошеними матрацами.

Згодом по два вояки з рою ішли до магазину по приділи простирал, подушок і коців.

Будучи запобігливим і практичним ще з дому, я одержав цей приділ тричі. Перший - на свою кімнату ч. 6, а чергові два на числа 13 і 14, що ввесь час були порожні

І ось ці додаткові два приділи за кілька днів стали причиною неприємного випадку.

Був уже жовтень і ночі ставали дедалі холодніші. Про несправедливий розподіл коців хтось зголосив бунчужному Соколенкові. Він, як добрий господар сотні, прийшов на перевірку. Устійнивши велику надвишку приділу коців і простирал на квартирі мого роя, бунчужний казав Смикові, мойому заступникові, негайно перенести надвишку до кімнати почету. Смик порадив бунчужному зачекати на ройового і звернутися у цій справі до мене. Бунчужний розсердився і почав сам стягати коци з ліжок.

У той час я увійшов до кімнати. На моє запитання: «Що тут діється?», бунчужний не відповів нічого і далі стягав коци. Виникла суперечка між мною і бунчужним, яка від слів перейшла до кулаків.

До кімнати мого роя збіглися повстанці й приглядалися незвичайному «поєдинкові». Невідомо, як довго він тривав би, коли б не спинив завзятих змагунів командир Громенко одним рішучим словом:

- Струнко!

Глядачі і змагуни виструнчились і завмерли, немов статуї, тільки кров із носів змагунів не спинилася.

На другий день відбувся військовий суд. Трибунал складався з командира Громенка, заступника Лагідного і Грабика, провідника Ярославщини. Бунчужного допитували першого, а тоді викликали й мене.

- Що ви скажете на свою оборону? - запитав командир Громенко.

- Мені дуже прикро, що стався такий випадок, тим більше, що бунчужний Соколенко дуже заслужений старшина нашої сотні. Але, на мою думку, він сам порушив нормальну дисципліну УПА. Повинен був дати мені наказ, а коли б я його не виконав - зголосити мене до командира, а не самому забирати коци. По-друге, я не забрав коців від інших вояків УПА, а взяв додаткові приділи. Моїм першим обов'язком є дбати про краще забезпечення своїх вояків, - відрапортував я.

Проте суд ухвалив, що я маю негайно перепросити Соколенка і віддати один приділ коців хворим і пораненим, а два інші приділи затримати у своєму рої.

Я щиро перепросив Соколенка, а той з усмішкою простягнув мені руку до потиску.

Вояцтво з кожним днем дедалі більше пристосовувалося до нових обставин. Почет сотні у своїх наказах на вечірній збірці до молитви дбав про виповнення наступного дня діяльністю вояцтва. Та інакше було вночі. Пам'ять, що реєструвала в кожного вояка минулі запеклі бої, тепер майже кожної ночі відтворювала їх у снах. А в снах вони виглядами дедалі страшнішими. Раз у раз той чи інший вояк починав кидатися у сні на ліжку й придушеним голосов вигукував:

- Смику, бий наліво! Кидай гранату! Я поранений! Уважай!…

Пробуджений таким маренням, уставав з ліжка, запалював цигарку й ходив по кімнаті. І тоді не раз бачив, як його сонний друг шукає руками своєї зброї і, не знайшовши, прокидається, сідає на краю ліжка й витирає піт із чола.

Майже щодня до табору приїздило американське тягарове авто з новими рейдуючими упістами із сотень Бурлаки, Крилача, Ластівки, Бродича, Громенка, а також а інших малих груп із Ярославських та Грубешівських відділів. В Україні всі ті сотні перед виходом у рейд мали понад тисячу вояків, а тепер у Деггендорфі їхня кількість тільки трохи перевищувала півтора сотки. Кожного мучили питання: Яка ж доля решти? Скільком іще пощастить перейти кордон?

Одного дня до табору прибув курінний майор Байда з одним вояком. Він розповідав про свої сутички і бої в рейді, як в одному з таких боїв загинув смертю хоробрих усіма улюблений виховник Зорян.

У деггендорфських касарнях упісти далі жили боротьбою в Краю і тільки про неї говорили. Журилися долею відділів Хріна, Стаха і Біра, що перейшли з Лемківщини в Галичину, отже, опинилися в зовсім інших умовах. Всі добре знали, що партизанська боротьба найуспішніша на своїх рідних теренах, де кожен вояк знає кожну стежку, всі ліси й переліски, струмки й потоки та мешканців сіл. Незнаному повстанцеві люди нерадо дають різні відомості, що особливо важливі в партизанській боротьбі. Цю обережність населення викликали большевики, які вдавались до провокацій - переодягались на партизанів, щоб здобути інформації про УПА.

Одного дня до табору американці привезли кількох повстанців із сотні Бурлаки. Командир Бурлака був одним із найталановитіших, дуже відважних і заслужених старшин УПА. Після Другої світової війни його переорганізована сотня діяла в першому районі біля Перемишля і відправила на той світ сотні ворожих