Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

тисяч франків — заощадження, надбане в нього на сутужну годину. Щодо Люазо, то він устиг продати французькому інтендантству всі дешеві вина, що залишалися в його льохах; так отож держава винна була йому величезну суму, яку він і мав надію одержати у Гаврі.

І всі троє кидали один на одного швидкі й дружні погляди. І хоча вони були люди різних станів, почували вони себе братами через гроші, членами великого франкмасонського товариства, товариства власників, усіх, у кого побрязкує в кишенях золото.

Карета сунула так поволі, що до десятої ранку не проїхали навіть і чотирьох миль. Тричі чоловікам доводилося злізати й пішки йти на гору. Подорожани почали турбуватися, бо снідати збиралися в Тоті, а зараз втратили надію дістатися туди до ночі. Кожен визирав у віконце, чи не зустрінеться де корчомка при дорозі; аж от диліжанс угруз у такій кучугурі снігу, що пішло дві години, поки його звідти вирятували.

Голод усе більшав і викликав тривогу серед пасажирів; та ніякої корчми, ніякого шинку не було видно: прихід пруссаків та відступ голодних французьких солдатів порозполохували всіх торгівців.

Чоловіки забігали по харчі на придорожні ферми, але там вони не найшли навіть і хліба, бо недовірливі селяни поприховували свої запаси з остраху перед солдатами, які, зголоднівши, брали силою все, що запопадали.

О першій годині дня Люазо заявив, що живіт йому геть запався. Всі вони давно мучились, як і він, і жорстокий голод, усе збільшуючись, будив нехіть до балачки.

Коли-не-коли хто-небудь з мандрівників позіхав; інший зараз же наслідував його; і, відповідно до свого характеру, до свого уміння поводитись, до свого соціального стану, кожен — хто голосно, а хто безгучно — розтулював рота, швидко заслоняючи рукою роззявлену пащу, з якої йшла пара.

Пампушка кілька разів нахилялася, ніби шукала щось у себе під ногами. Але, хвилину повагавшись, оглядала своїх сусідів і спокійно випростувалася. У всіх були бліді й перекривлені обличчя. Люазо запевняв, що ладен заплатити за маленького копченого окоста тисячу франків. Дружина його зробила якийсь рух, ніби для протесту; потім заспокоїлась. Вона щоразу зазнавала муки, коли чула, як от протринькують гроші, і навіть не розуміла жартів на таку тему.

— Справді, якось кепсько почуваєш себе, — промовив граф, — і як це я не надумався взяти харчу?

Кожен так само докоряв собі.

Як на те Корнюде мав пляшку з ромом; він запропонував його; всі холодно відмовлялись. Лише Люазо випив два ковтки й, повертаючи пляшку, подякував:

— А це все ж таки смачно, воно гріє й голод гамує.

Він повеселішав і запропонував зробити так, як у тій пісні про маленького корабля: з’їсти найситішого з пасажирів. Цей натяк на Пампушку якось неприємно вразив вихованих людей. На жарт ніхто не озвався, тільки Корнюде усміхнувся. Святі сестри перестали шепотіти молитви та перебирати чотки і, засунувши руки в свої широкі рукава, сиділи нерухомо, вперто не підводячи очей, і, певно, офірували небові ті страждання, які воно їм посилало.

Нарешті о третій годині, коли диліжанс проїздив безкраїм полем і не було жодного селища, Пампушка швиденько нагнулася й витягла з-під лавки широкого кошика, прикритого білою серветкою.

Спершу вона вийняла відтіля маленьку фаянсову тарілку й тоненьку срібну чарку, потім велику миску, в якій було двоє цілих смажених курчат, порізаних на шматки й захолоджених; у кошику виднілися ще й інші смачні речі: пироги, фрукти, всякі ласощі — харчові запаси на три дні подорожі, щоб не їсти по корчмах. Поміж пакунків з їжею стирчали чотири пляшкові шпики. Пампушка взяла крильце курчатка й делікатно почала його їсти, закушуючи булочкою, що в Нормандії зветься «регентською».

Всі погляди було скеровано на неї. Від пахощів їжі, що розходилися по диліжансі, роздувалися ніздрі, котилася слина й боляче стискувало щелепи. Зневага дам до цієї дівчини переходила в люту ненависть, просто в бажання вбити її або викинути з карети в сніг — разом з срібною чаркою, кошиком та харчем.

А Люазо зажирав очима миску з курятиною. Він промовив:

— Ого, мадам завбачливіша, аніж ми. Є люди, які завше про себе подбають.

Пампушка глянула на нього:

— Прошу, призволяйтеся, добродію. Надто тяжко постити з самого ранку.

Люазо вклонився:

— Слово честі, я не відмовлюсь, по щирості, бо більше не витримаю. На війні треба й поводитись по-воєнному — правда ж, мадам? — І, оглянувши всіх супутників, додав: — Під такий час дуже приємно зустріти людину, що може стати в пригоді.

Він розіслав на колінах газету, щоб не забруднити штанів; складаним ножем, що завжди був у нього в кишені, наштрикнув стегенце курчати, все в холодцеві, одкусив і почав жувати з таким видимим удоволенням, що в диліжансі з одчаю тяжко зітхнули.

Тоді Пампушка скромним і ласкавим голосом запропонувала добрим сестрам поділити з нею трапезу. Вони обидві вмить погодилися і, пробурмотавши якусь подяку, не підводячи очей, заходилися швидко їсти. Корнюде й поготів не відмовився від прирощення своєї сусідки і разом із черницями влаштував з газет, порозстелюваних на колінах, нібито стіл.

Роти безперестанку одкривались і закривались, ковтали, жували, вминали, аж за вухами лящало. Люазо у своїм куточку працював люто і стиха запрошував свою дружину наслідувати приклад. Вона довго противилася, але потім, відчувши корчі в животі, піддалася. Тоді Люазо, добираючи слів, запитав у своєї «чарівної супутниці», чи не дозволила б вона йому дати маленький кусочок мадам Люазо. Пампушка з привітною усмішкою відповіла:

— Авжеж, будь ласка, пане, — і простягла миску.

Коли відкоркували першу пляшку бордо, сталося деяке замішання, бо була одна тільки шклянка. Її почали передавати одне одному, щоразу обтираючи. Тільки Корнюде, очевидно з увічливості, пригубив у тому самому місці, яке ще було вогке від губів сусідки.

Сидячи серед людей, що запихались їжею, задихаючись від її запаху, граф та графиня де Бревіль, а також пан і пані Каре-Ламадон витерплювали ті жахливі тортури, що їх звуть танталовими муками*. Раптом молода жінка фабрикантова так тяжко зітхнула, що всі мимоволі обернулися; вона зблідла, як сніг надворі, очі її заплющилися, схилилася голова — вона знепритомніла. Чоловік її, збезглузділий, благав усіх допомогти їй. Всі розгубилися, а старша з черниць, підтримуючи голову хворої, всунула їй у губи Пампущину шклянку і дала ковтнути кілька крапель вина. Прекрасна дама заворушилася, розплющила очі, усміхнулася й промовила завмерлим голосом, що почуває себе зараз дуже добре. Але щоб цього вдруге не трапилось, черниця примусила її випити цілу шклянку бордо й додала:

— Це тільки з голоду, й більше нічого.

Тоді Пампушка, зчервоніла й схвильована, пролепетала,