Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

щоб приспати сина, я відклав книгу, нечутно вислизнув у коридор і перебрався до кімнати для спостереження.

Тієї ночі чергували Далтон і Кардона. У комірці панувала напівтемрява — верхнє світло було вимкненим, — столи з апаратурою та шпаркуваті стіни освітлювали екрани та дві настільні лампи. Джено сидів за основним монітором. Енді Далтон, заклавши ногу на коліно, куняв у шкіряному кріслі з коліщатами в протилежному від входу кутку.

— Принести кави? — запитав Джено Кардона.

Я примостився у крісло ліворуч від монітора із розгорнутим на весь екран діалоговим вікном BrAD Pro Scanner’а. Головна панель все ще була темною.

— Так, якщо вам не важко.

Джено встав. Я відзначив, що він сьогодні без халата, в коротких шортах до колін, пляжній сорочці та яскраво-червоних шльопанцях-в’єтнамках.

— Система активна? — поцікавився я, кивнувши на монітор.

— Ага.

Ще до того, як лаборант відповів, я помітив, що на екрані проблискували та швидко зникали, мов сліди від метеоритів, уривчасті сріблясті дуги. Сканер працював. Джено потягнув двері на себе й подався до кавового автомата. Лунке хляпання в’єтнамок розбуркало Далтона. Крісло під ним скрипнуло, вчений витягнув голову й побачив за монітором мене.

— О, ви вже тут! Як справи?

— Добре, дякую.

— Теодор заснув?

— Так.

Не підводячись і чіпляючись руками за стільницю, доктор Далтон протиснув крісло між столом та оглядовим вікном, потім — повз вхідні двері, за якими щойно зник Кардона, аж поки не зупинився ліворуч від мене. Нахилився, впершись правим ліктем у бильце.

— Що там у нас?

Картина на головній панелі змінювалася. Спочатку нестійкими й через те немовби живими плямами проступили кольори — сірий, білий, темно-синій і жовтий. За мить плями змішалися, породивши сферу, верхня половина якої залишалася блакитною, а нижня — коричневою. Паралельні білі риски розбігалися вгору й униз від лінії поєднання кольорів.

— Це що? — зацікавлено буркнув Далтон.

— Авіагоризонт[68], — відповів я.

Енді Далтон, вигнувши брову, подивився на мене.

— Перед сном я читав йому книгу про те, як миші змайстрували літак. Це одна з ілюстрацій до книги.

Авіагоризонт почав віддалятися й незабаром щез. На його місці виникла напрочуд чітка картинка: недобудований дерев’яний біплан зі шпангоутами та нервюрами[69], що нагадували ребра, й півдесятка мишенят у коричневих льотних куртках, які метушаться довкола, — ще одна деформована уявою картинка із книги Содомки.

— Угу, — гмикнув Далтон і відсунувся.

Повернувся Джено, поставивши переді мною паперовий стаканчик із кавою. Я подякував і пустив його до монітора. Тепер перед комп’ютером сиділи Далтон із Кардоною, я ж перемістився у торець стола й погано бачив, що саме програма генерує на екрані.

Якийсь час Тео снилося, що він летить у літаку. Більшість картинок так чи так була пов’язана з нашим перельотом через океан: зліт і набір висоти наді Львовом, повернення до ангара для перевірки літака у Відні, сам політ над Атлантикою. Я встиг без поспіху допити каву, перш ніж Тео ривком змінив позу та провалився у швидкий сон.

— Починається, — без особливого інтересу проказав Джено.

— Га? — доктор Далтон, який знову закуняв, закліпав сонними очима.

Я підвівся та став за його кріслом, щоби бачити екран.

— Десинхронізація, — Джено тицьнув пальцем у ЕЕГ-хвилі. Високоамплітудну повільну активність змінили швидкі низькоамплітудні ритми, що вказували на перехід до швидкого сну та, відповідно, найяскравіших, емоційно забарвлених сновидінь.

— Бачу, — згодився Далтон.

Я прикипів до головної панелі. Кільканадцять секунд екран залишався темним. Потім ураз, за одну миттєвість чорнота зникла — Тео наче розплющив очі. От тільки перебував він не у напівтемній спальні, а в яскраво освітленому бетонному коридорі.

— Схоже на бункер, — прокоментував лаборант.

Далтон зосереджено мовчав.

Ми бачили сон очима Тео. Метрів за десять від того місця, де малюк опинився на початку швидкого сну, бетонна галерея впиралася в ліфт. Я не сумнівався, що то ліфт: двостулкові двері були точною копією дверей ліфта в нашій багатоповерхівці. Тео потупцяв на місці, а тоді, вві сні, озирнувся. Позаду коридор витягувався ще на десять метрів і обривався глухою стіною. Скидалося на те, що ліфт — єдиний вихід із бункера.

Доктор Далтон глипнув на мене:

— Вам там видно — хлопчик у ліжку?

Я примружився. Тео, як і під час попередніх трьох сеансів, не вставав. У півтемряві спальні я заледве розрізняв його згорнене клубочком під ковдрою тіло та худенькі руки, що обіймали плюшевого коалу.

— Поки що лежить.

— Добре.

Далтон утупився в екран.

Коли Тео у сні повернув голову та знову глянув перед собою, двері ліфта вже стояли відчиненими. За ними відкривалася залита зеленкуватим світлом тісна кабіна. М’яке зелене освітлення контрастувало з колючим монохромним сяйвом, що обтирало стіни бункера. Коридором до малюка повільно наближалася висока постать.

— Той самий? — Енді Далтон потер підборіддя й тицьнув пальцем у сіро-коричневий силует.

— Ніби так, — озвався Джено.

Довга тінь повзла підлогою до Тео. Хлопчак не рухався. Чоловічий силует зупинився за кілька кроків від Теодора, тож його тінь майже торкалася хлоп’ячих ніг. Я, доктор Далтон і Кардона нахилилися до монітора. Як і раніше, злегка звужене донизу лице виглядало розмитим, голова нагадувала недбалий шарж, однак сновидіння все ж було достатньо чітким, щоби розгледіти рух його губів і підборіддя.

— Щось говорить, — прошепотів Далтон.

Раптом зображення на екрані завібрувало. Попелясті стіни бункера стали прозорими, крізь них, то з’являючись повністю, то розчиняючись у сірості, проступала залита сонцем галявина — соковита трава, підбілені вапном дерева, клітки з тваринами на задньому плані. І розстелена ковдра — просто на траві. Я впізнав Рівненський зоопарк, звичне місце нашого з Тео відпочинку. Кілька разів галявина різко яснішала, проте щоразу зображення на екрані бралося брижами та меркло. Зрештою яскрава зелень зникла. Свинцеві відтінки згустилися, й Тео знову опинився в сірому бункері. Високий чоловік, поманивши його рукою, зробив крок у напрямку ліфта.

— Він кличе його до ліфта, — приглушеним голосом мовив я.

Ніхто не відповів. Високий віддалився ще на крок.

«Він заманює його до ліфта».

Тео не рухався.

«Опирайся, — подумки наказав я, — не слухай його!»

І тут Теодор, неначе зачувши мене, позадкував.

Реакція чоловіка здивувала. Він здригнувся й, закрутивши головою, почав озиратися, так, ніби… на що там, на хрін, озиратися? ти ж серед бетонних стін! …ніби дослухався голосу з бетону. Голос, якого там — у сновидінні мого сина — не мало би бути. Чоловік раптом розкинув руки й закричав — чорні риски прорізали невиразне обличчя в місці уявного рота. Теодор зупинився.

Скажений ірраціональний страх охопив мене.

«Не зупиняйся, тікай! — я весь зіщулився й на кілька секунд заплющив очі.