Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

прорвалося назовні. Я думаю, попереду нас чекає ще багато схожих інформаційних атак. Сьогоднішній виклик означає лише те, що нас стали вважати справді гідним суперником. Що загрозливого в Когнітивному форумі і чому він так потрібен для України? Гадаю, детальніше про це можуть розповісти хлопці, запитуйте у них.

— Слава Жуковський, виконавчий директор Форуму, — сказав я в мікрофон, і Слава здригнувся.

— Когнітивні технології, якими займається наша компанія, це абсолютно інноваційна для України сфера розробок, — язик у Слави трохи заплітався, та загалом він говорив ясно і розумно. — Якщо ж говорити про Форум, то на Форумі ми хочемо продемонструвати усю палітру напрямків, пов’язаних із когнітивними розробками. Мова йде, перш за все, про дослідження на стику людської свідомості і прикладних наук — фізики, хімії, біології, інженерії. Ми хочемо представити дуже широкий спектр світових досягнень, пов’язаних із дослідженнями людської свідомості й показати перспективність даного виду розробок, зокрема, підкреслити навіть більшу фінансову привабливість, аніж ай-ті, нано- і біотехнології, — Слава таки накурений, тому що такі довгі речення у нього виходили лише під травою. — У перспективі, ми бачимо Україну ринком з особливими повноваженнями щодо роботи із дослідження свідомості й хочемо привабити іноземних інвесторів для вкладання грошей у даний напрямок.

Карманов говорив, як по писаному. У нього природжений талант оратора — мені залишалося тільки здогадуватися, чому він так уникав публічності: він блискуче тримався і бездоганно відповідав на запитання, з чарівністю м’язистого карпа обпливаючи усі підводні камені і пастки. Близько години по тріумфальному завершенню прес-конференії ми ще давали коментарі для різних каналів і газет, аж поки хвиля журналістів не почала спадати, і ми не скористалися з нагоди вискочити на вулицю.

— Поїхали, — сказав я до Слави. — Треба десь перекусити, бо я ще від ранку навіть не пив кави.

Ми застрибнули в авто і вирушили на обід.

У машині Слава важко віддихувався, ніби пробіг стометрівку.

— Фу-у-ух, це був найбільший оргазм, який я тільки відчував за життя, чувак. Це було мега-круто. Я не знав що популярність так вставляє.

— Обережніше, — попередив Федір, повертаючи кермо. — Це сильніше за ганджубас. З цього так просто не злізеш.

Вони поїхали у ресторан із клімат-контролем, де на них пшикали розпилювачі з прохолодною водяною парою.

— Чувак — сказав йому Слава, розвалившись на м’яких подушках у тінистому павільйоні. — Я однієї речі не розумію. Звідки Карманов міг знати, що це все блеф? І якщо це блеф, кому це було вигідно робити? Невже ті, хто замовляли цю акцію, не могли вирахувати, що ми її як два пальці провернемо собі на користь? І як бути з цими погрозами?

— Це початок війни, — сказав Федір, гортаючи меню. — Будеш суші?

— Війни? Але кого проти кого?

— Чувак, — нахилився до нього Федір. — Не питай мене. Є запитання, відповіді на які не знає ніхто.

Через кілька днів опісля прес-конференції в УНІАН Карманов провів схожу зустріч із пресою в Сан-Хосе у Каліфорнії. Карманов натякнув Федору, що саме СБУ допомогло йому організувати цю подію як слід, і цим ще більше заплутав його в спробах зрозуміти, хто ж стоїть за всіма подіями довкола Карманова, і яка СБУ від них користь. Американська преса відгукнулася про цю подію несподівано тепло: «Ukrainian Tycoon seaks asylum on the eve of Innovations Revolution», «Ukraine’s ‘Mad Billionaire’ Karmanov blocked in USA before technological boom», «Trans-Human Breakthrough stopped in Ukraine: a billionaire-philantrope escapes from agricultural ghetto» — ці й інші заголовки вітали Карманова як інноватора і нового революціонера. Замість того, щоб співставляти його з Березовським чи Абрамовичем, як то було в українських ЗМІ, Карманова порівнювали з Ілоном Маском і Марком Цукербергом. Опісля конференції в американській пресі його жартома прозвали російським Тоні Старком. Назагал новинні видання оцінили його як «дивакуватого українського олігарха, який не женеться за віллами і яхтами, натомість практикує медитацію та інвестує в дослідження можливостей мозку».

Перед сном він іще раз зазирнув до поштової скриньки — і несподівано знайшов там листа від Девіда Мошковіца. Федір уже встиг забути про нього — це був той самий журналіст із «Нью-Йоркера», який обіцяв приїхати в Україну на Форум — він хотів написати велику статтю про «нейротехнології» в Україні. У своєму листі Мошковіц писав, що ознайомився з кількома інтерв’ю Федорового боса в американській пресі, і зауважив, що це хороший початок для дослідження теми. Тон листа вийшов товариський, дружній, і Федору здалося, що Мошковіц — непогана людина, з якою буде цікаво посидіти і побалакати за філіжанкою кави у Києві. Він одразу ж відповів, що з нетерпінням чекатиме на нього в гості, й пообіцяв стати його особистим гідом по старому Києву.

* * *

Аркадій із радістю озвався на Федорову пропозицію зустрітися — після їхньої поїздки до Венеції минуло кілька тижнів, упродовж яких вони не писали й не дзвонили одне одному, але для них це була звична справа — їхня дружба тривала роками і зазнавала й довших періодів мовчання.

Вони зустрілися у Федора — після розлучення з Інессою вони іноді зустрічалися в нього на кухні, зробивши її певним чином місцем паломництва і капищем усіх потаємних думок, які можна було видобувати з розуму під струмені тютюнового диму. Так і на цей раз — Федір підготував особливі смаколики для їхньої зустрічі: перший сезон серіалу «Стар Трек» 1966-го року.

Аби упевнитися, що наше чоловіче свято пройде на ура, я замовив з ресторану піцу і кілька ґранд-сетів суші, а Чапа приніс кілька таблеток «екстезі». Аркадій приїхав пізно, близько одинадцятої вечора, і наша зустріч тягнулася божественно повільно, обіцяючи завершитися десь під ранок.

— Ми вже так довго знаємо одне одного, — сказав Аркадій, коли «екстезі» вивело їх на рівне емоційне плато і вони раптом перейшли на «ти». — Зараз тобі стільки ж років, скільки було мені, коли ми зустрілися.

— Так, уже дванадцять років минуло.

— Я взагалі не знаю, чи я коли-небудь когось кохав, і чи покохаю, — сказав раптом Аркадій. — Можливо, я просто не створений для цього. Не вмію і не знаю, як це робити. Чесно зізнаюся — боюся болю. Боюся того, що може чекати на мене, коли піду цим шляхом. А ти не боїшся. Ти пішов...

— Ти щоразу виправдовуєш мої слабкості, друже, — сказав я йому. — У твоїх очах я завжди здавався героєм, навіть коли облажався по повній, як зараз.

— Ні, ти велика людина.

— Не знаю. Я почуваюся повністю зруйнованим.

— «Вдоль дороги ходит смерть, на дороге смерти нет», —