Ольга Іваненко - Академія трьох стихій , Ольга Іваненко

Крім голови, в яку приливала кров від такого положення, я не могла більше нічим поворушити, немов була в невидимих ​​лещатах. І з жахом дивилася на скульптури фонтану піді мною, розуміючи, що впасти на них буде досить боляче.

А Джейкоб заливався сміхом. Йому подобалося доставляти нам біль. І це лякало. Зараз його лице зовсім не виглядало дитячим. Та й, людським його було складно назвати. Аж надто моторошна гримаса спотворювала його.

- Чого ти добиваєшся? - борючись з тиском на грудну клітину, викрикнула я. - Уб'єш мене - зникнеш сам. Ти знаєш, що ми пов'язані.

- А я постараюся зробити так, щоб ти залишилася жива, - Джейкоб опинився поруч. - Тільки, щоб не могла більше рухатися та творити дурниць.

Якщо я правильно зрозуміла, мені світив в майбутньому перелом шиї. Звичайно, як для себе, ідею він придумав відмінну, але мені вона ні краплі не подобалася.

- Не говори дурниць, - відповіла я хлопцеві. - Якщо ти таке створиш, Алекс перестане з тобою спілкуватися та покине тебе. Ще й шию намилить за таке.

- Якщо не трапиться таке, що він забуде тебе, - криво посміхнувся хлопчисько. - Ти забула, я володар межисвіту. І мої здібності виходять за звичайні рамки.

Це вже було перебором, я запалала від гніву. Надто вже страшні речі збирався влаштувати хлопчисько. Треба було його зупинити, але як, якщо ніхто над ним не підвладний? Якщо він дуже сильний і йому немає рівних?

- Родд, зроби щось! - гаркнув професор. - Ти майбутній страж межисвіту. Тільки ти його бачиш та можеш впоратися з ним. Згадай, як ти розпалила багаття. Ти зможеш впоратися і з цим.

Слова професора, немов, відповіли на мої німі запитання. А справді, я ж також володар. І, якщо спробувати, в мене має вийти.

Я закрила очі, намагалася не звертати уваги на біль, що стискував мене, але змушувала його відпустити мене та поставити на землю.

Намагаючись не сумніватися в своїх силах, я продовжувала намагатися керувати цією силою. Забрати її собі, як іграшку в дитини.

І ось, моя голова торкнулася землі. І я не дуже вдало приземлилася на коліна. Я відчувала в собі велику силу володаря межисвіту. Вона текла по моїх венах. Вона злилася зі мною та готова була підкоритися.

Розплющивши очі та швидко піднявшись, я махнула рукою в бік хлопча, збираючи в цей рух всю ту силу, яка оселилась в мені.

Джейкоб скрикнув та впав на землю, потираючи коліна та боки.

- Як ти це зробила? - з жахом закричав він.

- Я ж майбутній володар, - я підійшла до Джейкоба та схопила його за вухо. - І хочу з тобою поговорити серйозно.

Дивно, але тепер я могла торкатися до нього і в своєму світі. Хлопчисько скривився та жалібно пискнув. Він явно не очікував подібного та злякано тепер дивився на мене.

- Я згоден поговорити, - пропищав він.

Кивнувши, я відпустила його вухо та відійшла на пару кроків.

- Ти ж прекрасно розумієш, - я намагалася говорити переконливо та спокійно. - Він ще живий. А ти лише відтягуєш його страждання. Будь ласка, зрозумій, йому треба жити. Не відбирай цього у нього завчасно. Розумію, ти ображений на весь світ, адже став володарем в такому юному віці. Але, зрозумій, ми не винні в цьому. Я шкодую, що так сталося. Але цього вже не змінити. А Алексу ще можна допомогти. Хіба, ти не любиш його? Хіба, не хочеш, щоб він жив? Ми будемо приходити до тебе в гості. І ти можеш завжди відвідувати нас. Будь ласка, дозволь розчарувати Алекса.

- Він не зможе мене бачити, - вперто сказав Джейкоб, потираючи вухо.

- Але не в межисвіті, адже так? - я постаралася посміхнутися хлопчикові, не дивлячись на всю напруженість ситуації. - А я можу провести його будь-якого моменту.

- А хто буде жити зі мною? - Джейкоб підійшов до мене, хоч ще побоювався трохи.

- Ми знайдемо тобі сусіда в новому будинку, - я простягнула хлопчикові руку. - Наприклад, когось з моїх родичів, які допомогли нам з Тіффані в тому коридорі.

- То був я, - буркнув хлопчик. - Я боявся, що ти впадеш, і завчасно мене зміниш.

- Так, ти знав, де ми були? - я здивувалася такому поворотові.

- Я же страж, - розвів руками Джейкоб. - Звичайно, я знав. Але не хотів казати вам цього. Ви ж самі прийшли сюди та хотіли пройти цей шлях самостійно. Я, тільки, стежив за вами. І з'явився, коли зрозумів, що ви не впораєтеся.

- І після всього цього, ти забажав нам нашкодити? - я присіла, щоб наші очі були на одному рівні.

- Я не хочу, - хлопчисько несподівано розплакався. - Мені, просто, страшно.

- Не бійся, ти знайдеш собі ще багато друзів, - впевнено сказала я. - І ми в гості будемо приходити. А ще я змушу Алекса зробити тобі гойдалки.

- Правда? - в заплаканих очах з'явилася радісна іскра.

- Звичайно, - кивнула я. - Але, перш за все, допоможи нам повернути Алекса.

- Добре, ідіть до його тіла, а я приведу вам вашого декана Айризарда, - сказавши це, Джейкоб зник.

!!! Нагадую, що краще підписатися на автора, щоб потім не пропускати оновлення!!!!