Арундаті Рой - Бог Дрібниць

— змусити Амму спакувати речі й забратися геть. І Повернути Есту.

20

Мадраський поштовий

І ось він, Еста Самотній, на Приморському вокзалі у Кочині, у потязі, біля заґратованого вікна. Амбасадор Е. Пелвіс. Жорно з зачосом. І зеленохвильне, каламутне, грудкувате, водоростеве, пливке, бездонно-донне відчуття — всередині. Підписана його іменем дорожня скриня — під сидінням. Судки, де лежать бутерброди з помідором, і термос фірми «Іґл» з орлом — на відкидному столику.

Пані, яка сиділа поруч і щось жувала, сама у зелено-пурпуровому канджіварамському сарі та з діамантами, що блискучими бджілками загніздилися обабіч носа, простягнула йому коробку з жовтими ладду[65]. Еста похитав головою. Жінка всміхнулась і заходилася його вмовляти, а її добрі очі за скельцями окулярів перетворилися на вузенькі щілинки. Вона прицмокнула губами і сказала тамільською: — Скуштуй одну. Дужжже солодкі.

Ромбо мадуран.

— Солодкі, — докинула англійською її старша донька, приблизно Естиного віку.

Еста знову похитав головою. Пані розкуйовдила йому волосся і зіпсувала зачіс. Її сім’я (чоловік і троє дітей) уже вгощалися. Великі круглі крихти з жовтих ладду падали на сидіння. Під підлогою потяга загуркотіло. Синє нічне світло ще не горіло.

Маленький син пані з ладду ввімкнув його. Пані з ладду вимкнула. І пояснила дитині, що те світло потрібне тоді, коли всі ляжуть спати. А не тоді, коли ніхто ще й гадки не має лягати.

Геть усе у вагоні першого класу було зелене. Сидіння — зелені. Полиці для спання — зелені. Підлога — зелена. Ланцюжки — зелені. Щось — темно-зелене, щось — світло-зелене.

«Для екстреної зупинки потягнути за ланцюжок», — писало зеленими літерами на табличці.

«Ялд їонертске икнипуз итунгятоп аз кожюцнал», — пропливло зеленими думками в голові у Ести.

Крізь ґрати на вікні Амму дотягнулася до його руки.

— Гляди, не загуби квиток, — сказали її уста. Уста, які щосили намагалися не заплакати. — Потім його перевірятимуть.

Еста кивнув, дивлячись униз на обличчя Амму, задерте вгору, до вагонного вікна. На Рахель, дрібненьку й потемнілу від вокзального бруду. Їх трьох поєднувало чітке (хоча й у кожного своє) усвідомлення: вони любили одного чоловіка. І залюбили його аж до смерті.

Про це у газетах не писали.

Минули роки, доки близнюки зрозуміли, яку роль відіграла Амму в усьому, що трапилося. На похороні Софі-моль і в ті дні, які передували від’їзду Ести, вони бачили її припухлі від сліз очі, проте з дитячим егоцентризмом вважали, що все це — цілковито їхня провина.

— З’їж бутерброди, доки свіжі, — сказала Амму. — І не забувай писати.

Вона швиденько оглянула Естину руку і з-під нігтя на великому пальці добула-таки чорний серпик бруду.

— І дбай там про моє серденько замість мене. Поки я не приїду і його не заберу.

— А коли, Амму? Коли ти по нього приїдеш?

— Скоро.

— Але коли? Коли саме?

— Скоро, серденько. Як тільки зможу.

— Через місяць і ще місяць? Так, Амму? — свідомо відтягуючи той день якомога далі, щоб почути від Амму: «Скоріше, Есто, звісно, що скоріше. Подумай сам. Як же твоє навчання?».

— Як тільки знайду роботу. Як тільки зможу поїхати звідси і десь влаштуватися, — сказала Амму.

— Але ж так я не дочекаюся ніколи!

Хвиля паніки. Бездонно-донне відчуття.

Пані з ладду поблажливо підслуховувала.

— Дивіться, як гарно він говорить англійською, — мовила вона своїм дітям по-тамільськи.

— Так я не дочекаюся ніколи, — задерикувато повторила її старша донька. — Ніколи. Ні-ко-ли.

Під «ніколи» Еста мав на думці тільки, що до цього ще страх як далеко. Що це буде не ось-ось, не скоро.

Кажучи «ніколи», він аж ніяк не думав про «ніколи».

Проте саме це слово злетіло тоді йому з язика.

Так я не дочекаюся ніколи!

І саме на цьому слові його й упіймали.

Хто?

Держава.

Яка стрімголов посилає людей туди, де їх уже навчать поводитися як слід.

Так чи інак, саме це слово вилетіло в нього тієї миті.

Ніколи. Ні-ко-ли.

Тож саме він завинив у тому, що далекий чоловік, який жив у грудях Амму, перестав кричати і затих. І в тому, що вона померла у дешевому готелі, і поряд не було нікого, щоб лягти ззаду і з нею поговорити.

Бо ж саме він промовив ці слова.

Але ж, Амму, так я не дочекаюся ніколи!

— Есто, не говори дурниць. Це буде скоро, — сказали уста Амму. — Я стану вчителькою і відкрию школу. А ви з Рахеллю там учитиметеся.

— І це буде нам по кишені, бо та школа буде наша! — вигукнув Еста зі своїм невигубним прагматизмом. Адже не можна проґавити шанс. Безкоштовні поїздки автобусом. Безкоштовний похорон. Безкоштовна освіта. Малий хлопчак. Жив у фургоні він, отак. Бум-бум.

— У нас буде свій дім, — мовила Амму.

— Невеликий, — уточнила Рахель.

— А в нашій школі будуть класи з класними дошками, — докинув Еста.

— І крейда.

— І справжні вчителі.

— І справедливі покарання, — сказала Рахель.

З усього цього й складалися їхні мрії. У той день, коли Есту Повернули. З крейди. Класних дощок. Справедливих покарань.

Вони не просили відпустити їх непокараними. Просили тільки, щоб кара була сумірна зі злочином. А не скидалася на шафу з вбудованою спальнею. Де можна збавити й ціле життя, блукаючи лабіринтом полиць.

Потяг без попередження рушив. Дуже тихо.

Зіниці в Ести розширилися, і він уп’явся нігтями в руку Амму, яка спершу йшла, а потім уже й бігла поряд з вагоном, бо мадраський поштовий поволі набирав швидкість.

З Богом, дитино, серденько моє. Я скоро по тебе приїду!

— Амму! — скрикнув Еста, коли вона почала вивільняти руку з чіпких пальчиків, по одному відриваючи їх від себе. — Амму, мене нудить!

Його голос зірвався на жалібний зойк.

Малий Елвіс-Пелвіс із особливим вихідним зачосом, тепер розкуйовдженим. І в