Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

додались ще й бліді патьоки горілої солі. Таке бойове фарбування зробило б честь найкращому африканському воїнові. Зуби в Джорджа були вишкірені, в скельцях окулярів віддзеркалювалось червоне полум’я від підпалених ящиків, а груди навскіс перетинав величезний патронташ, із якого він один за одним діставав набої. Раз по раз він сипав лютими прокльонами.

— Цілісінький день милувався б, — зауважив Локвуд. — От тільки здається мені, що пора б уже й допомогти їм.

— Біжи. Я наздожену тебе. Просто спочатку мені треба тут дещо закінчити...

Вже двічі за останні дні я знаходила свій балакучий череп і щоразу мусила кидати його напризволяще. Тепер я просто не могла собі дозволити, щоб це повторилося ще раз.

Коли я закидала рюкзак собі за спину, привид вишкірився й промовив:

— О! Вірні друзі нарешті зустрілись! Тут пасувала б романтична мелодія на скрипках, хоч мені більше до душі крики й стогін смертельно поранених.

Я оглянула бойовище й зауважила:

— Поки що. здається, тут нікого смертельно не поранили.

— Поки що. Але до кінця ще далеко. Ще кілька таких вибухів магнію — і мало хто з цих «науковців» доживе до наступного ранку.

— ГДразд. Краще розкажи мені, що тут було, — я випросталась саме вчасно, щоб розгледіти, як Локвуд лізе на залишок дерев'яного майданчика, ступаючи замість сходинки на груди розпростертого на землі чолов’яги в обладунку. Я поправила на плечі рюкзак і витягла рапіру, готуючись до бою.

— Ні, краще ти розкажи про свої пригоди, — завів своєї череп, коли я помчала до майданчика. — Мені страшенно цікаво почути про них. Набагато цікавіше, ніж уся ця тутешня біятика...

— Негайно відповідай!!! — вигукнула я, пробігаючи повз чоловіка в обладунку. Помітивши, що в мене націляється з рушниці Ротвелів лаборант, я пригнулась, заскочила на майданчик і заховалась за найближчим ящиком. За моєю спиною щось гримнуло, засичало й спалахнуло полум’ям.

— Тут, власне, й розповідати нема чого. Ці бовдури вирішили послати на Той Бік ще одного чолов’ягу, проте їм зашкодили твої розлючені приятелі Оце і все. Кінець. А тепер твоя черга розповідати...

— Гаразд, — відповіла я. — Тільки... коли ти сказав про «ТойБік>...

— Тії ж знаєш, про що я.

— Але ж...

— Ти сама чудово все знаєш.

Так, тепер я й справді все знала — та й зараз, правду кажучи, на такі розмови бракувало часу. Пригнувшись іще нижче, я просковзнула між ящиками далі, до колег. Найближче з них до мене була ГЬллі. Я поплескала її по плечу й весело всміхнулась...

— А-а-а! — зарепетувала вона.

— Цить, ГЬллі! Тільки не стріляй! Це ж я! Я!

— А-а-а! Ти ж мертва!

— Мертва?! Хіба привид плескав би тебе по плечу? — я трохи зачекала. — Давав би тобі ляпаса, щоб ти отямилась? А я ось тобі дам його, якщо не припиниш верещати!

— Але ж ти зайшла всередину кола...

— Як зайшла, так і вийшла! І Локвуд — теж. Поглянь, ондечки він, поряд із Джорджем. Тільки не думай плакати! — я хутко обняла її за плечі. — Бачиш? Хіба привид обнімав би тебе? ІЬді вже, годі. Усе гаразд. Подивись, як порається Джордж!

Порався Джордж і справді на славу. В агенції «Локвуд і К°» він завжди був найбільшим незграбою—ніколи не міг ні влучити кудись, ні щось упіймати. Він навіть на Портленд-Роу не проходив кухнею так, щоб не перекинути чи вазу з фруктами, чи пакунок із чипсами. Зачіпався за всі кутки. трощив склянки, розсипав по підлозі все. що завгодно. Зараз, проте, ця його незграбність дуже стала нам у пригоді. Коли Д жордж вискакував з-за ящиків і жбурляв каністру з магнієм чи бомбу з привидом, ніхто не міг передбачити, куди саме він поцілить. Стежити за його рукою було марно — Джордж умів так кинути, що предмет ішов у повітрі перевертом або навіть летів у зворотному напрямку. Тож щоразу, тільки-но він з’являвся з укриття, як супротивники перелякано ховались і нахиляли голови, а дехто з них уже взагалі прокрадався вздовж стін до виходу з ангара.

Передчуваючи скору перемогу, зі своєї схованки виліз Кіпс із здоровенним лантухом, повним бомб з привидами.

Локвуд майнув йому назустріч, вони коротко кивнули один одному й заходились бомбардувати Ротвелових лаборантів удвох.

— Давно вже триває ця битва. ГЬллі? — спитала я.

ГЬллі підняла свою рушницю й витерла рукавом обличчя. Її волосся й руки були вкриті шаром сірого попелу.

— Не дуже. Відтоді, як ми побачили, що ви заходите в коло.

— То ви були тоді вже тут? А як... — мені сяйнула нова несподівана думка. — Стривай, це ж було... цілу вічність тому7? Принаймні кілька годин...

— Ні. Люсі. Хіба що хвилин з десять.

— Як це? Пів години, щоб дійти до Олдбері-Касл. Хвилин з двадцять — чи навіть більше, щоб повернутись назад... — я говорила й сама собі не вірила. Вся моя подорож на той бік залізного кола тепер уявлялась мені чимось примарним, невагомим, схожим на сон...

Проте зараз перейматись цим не було часу.

— Про що ти там говориш, Люсі? — ГЬллі саме поцілила з рушниці в чоловіка в обладунку, що безпорадно лежав на підлозі. Пострілом знесло його залізний нагрудник, і тепер він гойдався на шарнірах, наче маятник. Черевики, рукавиці та інші частини обладунку порозкидало, наче сміття, по підлозі. — Гарненька штучка, — додала ГЬллі, поплескавши долонею по рушниці.

— І до того ж дуже личить тобі. Ходімо до колег. Вони, здається, розпочинають зачистку.

Лави наших ворогів помітно порідшали. Багато лаборантів просто повтікали з бойовища, а ті, що залишились, теж прагнули податись услід за ними й не звертали уваги на люті команди Стіва Ротвела. Сховавшись за перекинутим візком, він не збирався відступати й не хапався за якнайсучаснішу зброю. Він просто витяг свою рапіру.

Побачивши мене, Джордж махнув рукою:

— Привіт, Люсі.

Я помітила на його поясі здоровенну, мов кокосовий горіх, каністру — з тих, які ми вже бачили в арсеналі.

— Привіт, Джордже, — відповіла я. —Ти, здається, вирішив повеселитись як слід. Он яку штукенцію з собою взяв.

— Це я про всяк випадок, щоб підстрахуватися. Сподіваюсь, мені й цих бомбочок із привидами вистачить.

Одну таку бомбу Локвуд щойно пожбурив у Стіва Ротвела. Бомба вибухнула в того за спиною, й там відразу з’явилася світло-блакитна згорблена жіноча постать. Ротвел, навіть