Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

Оповідання «Шапка» подається в перекладі упорядника за журналом «Русский вестник», 1867, № 2.

Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями. Це село не вирізнялося нічим особливим серед інших йому подібних. Уже зоддалік можна було помітити на синьому обрії баню сільського храму, а саме село, вигулькнувши несподівано перед очима, здавалося невеликою бурою плямкою на безмежному просторі полів, які оточили його зусібіч то чорною, то зеленою, то білою стрічкою, залежно від пори року.

Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян, їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далеко по стужавілих полях. День починався сірий і морозяний.

Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.

Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарку. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.

— Добридень, свате!

— Добридень, куме! — привіталися вони і вже почимчикували разом.

— А що купує сват? — спитав Грицько.

— Та смушкову шапку, куме, — відказав Тиміш.

— Еге! — кивнув Грицько і замовк. — Чи не диво, — озвався він знову, мовби надумавшись, — що і я вийшов купити собі баранячу шапку?

— Еге, — погодився Тиміш.

— А що, свате, може ми шапки разом купимо? — знову спитав Грицько з поважним виглядом після довгої мовчанки.

— А чом би й ні, куме, — не менш поважно відказав Тиміш.

І обидва приятелі стали з завзяттям розпихати натовп, пробираючись до яток.

— Тимоше! Гей, свате! — кричав Грицько понад голови. — Я не вспіваю за тобою.

Тиміш озирнувся і зачекав приятеля.

— Адже ж я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю — то велика, то мала, — жалівся Грицько.

Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.

— Пишні шапки, — сказав Тиміш, підходячи до лавки.

— Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, — заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.

— Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! — відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки.

— Гей, Тимку! Зажди купувати! — сказав Грицько занепокоєно, спиняючись на порозі крамнички.

— Багатий товар, — приказував Тимко, насаджуючи на самі брови смушкову шапку, яку йому підсунув жид.

— Свате, зачекай міряти. Та же бачиш, що то жид продає! — гукав Грицько.

— Та чи жид не чоловік? Та що ти, мазепо, відбиваєш покупця?! — визвірилася з-за ляди Хайка, чорна й худа жидівка.

— Розкішний товар! — прицмокував Тиміш, погладжуючи рукою хутро. — Вибирай і ти собі, Грицю.

— В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

— Ха-ха-ха! — засміялась, попискуючи, жидівка. — Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

І при цьому вона кинула на Грицька такий лютий по­гляд своїх великих запалих повних вогню очей, що у того зашкребли коти на серці.

— Не чував я щось про теє, куме, — відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару на додачу.

— Прощавай, добродію, — проводжав