Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Багато євреїв протестували проти залякувань. Як відзначив Конєв, люди стали сміливішими під час війни. Наприклад, коли на науковій конференції в лікарні № 3 Горлівки зачитали повідомлення про арешт кремлівських лікарів, єврейка Ф. Д. Остромухова «демонстративно покинула аудиторію»[1629]. Сталін тероризував євреїв, але за вікном уже був не 1937 чи 1938 р., коли люди були надто залякані, щоб боротися. Принаймні партія добре витримала напад Сталіна. Ветерани війни, які становили більшість у партії, змогли захистити себе, покликаючись на участь у війні[1630]. На думку Т. Г. Ригбі, «євреї й далі нормально існували в КПРС, незважаючи на мінливу долю радянської єврейської спільноти в повоєнні роки»[1631].
Після Сталіна
Хоча це й не стало безпосередньо очевидним для всіх, але смерть Сталіна в березні 1953 р. врятувала життя багатьом. Спершу євреї, скажімо, в Сталіно боялися, що після смерті вождя прокотиться хвиля погромів: коли майбутній дисидент Анатолій Щаранський (він виріс у Сталіно) повернувся додому того дня, коли оголосили про смерть Сталіна, він побачив, що його мати плаче, і «тільки згодом зрозумів справжню причину її сліз: вона боялася погромів»:
«Раніше того дня мама побувала на міській площі [в Сталіно], де люди звичайно збиралися послухати новини. Мама з жахом побачила, як якийсь чоловік підійшов до старої єврейки, вдарив її по обличчю і закричав: “Проклята єврейка! Ти вбила нашого Сталіна й тепер плачеш?” Ніхто її не захистив, а мені з братом ще довго не дозволяли виходити з дому»[1632].
Натомість батька Щаранського, ветерана війни, смерть Сталіна втішила. Щаранський згадував, що його батько казав синам, що Сталін «убив багатьох безневинних людей» і переслідував євреїв: «“Нам дуже поталанило, що цей страшний різник помер”. Тато попередив нас, щоб ми нікому цього не говорили»[1633].
Попри це, люди плакали за диктатором. Під час недавніх інтерв’ю, проведених у Луганську й Донецьку, всі засвідчили, що, здавалось, усе місто плаче, почувши новину про його смерть. Один чоловік сказав, що він злякався, бо не знав, що трапиться з ним і з країною без Сталіна[1634]. Інший, який побував на примусових роботах у Німеччині, казав, що «було жаль, бо звикли до його влади»[1635]. А одна жінка, яка 1953 р. була школяркою, згадує: «Ми [діти] були дуже задоволені, бо мали іще один вихідний»[1636].
Проблема десталінізацїї Донбасу потребує цілої монографії. Однак кількох сторінок про постсталінські часи буде достатньо для закінчення цієї розповіді про свободу й терор у Донбасі.
1956 р. славнозвісна «закрита доповідь» Хрущова про Сталінові злочини і повстання у Східній Європі спричинила набагато масовішу й відвертішу, ніж раніше, критику режиму. М. Сковренко, робітник шахти ім. Ілліча в Кадіївці, за повідомленням, відкрито сказав товаришам у зв’язку з Угорською революцією, що «там явно відновлять західну демократію, тобто таку, як в Америці, де люди мають цілковиту свободу». Луганський перукар Н. Ф. Дуденко, як зазначено в доносі, сказав, що «це початок кінця соціалістичної системи. Це добре, що угорці повстали. Хай б’ють комуністів. За угорцями підуть інші». Г. А. Рингель, робітник заводу ім. Ворошилова в Луганську, виголосив цілу промову перед гуртом робітників:
«Радянська влада нахабно обманює увесь світ. Адже в Угорщині повстали робітники й селяни проти комунізму й борються проти соціалістичного суспільства, бо робітники й селяни відчули на собі комуністичне ярмо. Угорці до приходу Рад до їхньої країни жили добре, а коли їм Радянський Союз приніс демократію в країну, то ця демократія довела угорський народ до жебрацтва й руїни».
Населення Донбасу отримувало інформацію, слухаючи Бі-Бі-Сі. Характерно, що в рапортах виступи, як-от подані вище, тепер характеризували як «неґативні погляди», а не як «контрреволюційну аґітацію»[1637].
Як уже зазначалося, післявоєнна відбудова Донбасу притягувала до вільного степу багато людей. Населення Донбасу зростало швидше, ніж будь-де. 1945 р. населення Сталінської області становило 1 998 000 чол., а до 1959 р. зросло більш ніж удвічі — до 4 262 000 чол. За цей самий період населення Ворошиловградської (Луганської) області також збільшилося майже вдвічі: з 1 244 000 чол. До 2 452 000 чол. Населення України (без Криму) зростало повільніше, збільшившись на 49 відсотків[1638]. Люди, яким було нікуди подітися, шукали щастя в Донбасі. Так сталося і з батьком Анатолія Щаранського, який не міг працювати в Одесі через запроваджену там квоту євреїв, йому сказали йти на Донбас: «Пошукай щастя в Сталіно». Він із сім’єю переїхав до Сталіно 1947 р.[1639]. Багато ідеалістично настроєної молоді також подалося в Донбас, щоб допомогти в його відбудові й розвитку. Олексій Нікітін із Брянська — один з таких прикладів: «Люблячи працювати з механізмами та інструментами, Нікітін зрозумів, що його непереборно тягне до Донецька й на шахти»[1640]. Але умови, в яких доводилося жити, рано чи пізно зводили нанівець увесь ентузіазм. 1957 р. керівник управління КДБ по Сталінській області С. А. Лукін попереджав, що ця ідеалістична молодь із «патріотичними намірами» вдавалася до «злочинів», зокрема й антирадянської діяльності в Донбасі[1641]. У травні-червні 1957 р. невдоволена молодь вчинила бунти в кількох поселеннях Донбасу[1642].
Таке повстання відбулося в червні 1957 р. в Хрестівці (тепер Кіровськ), Харцизького району, Сталінської області. Одного дня у вибої загинув шахтар. Домовини потрібних розмірів не було, тому покійника довелося зігнути, щоб помістити в малу. Шахтаря поховали в робочому одязі. Адміністрація шахти пропила гроші, які мали виділити на одяг і поховання. Вона скористалася з похорону, поставила лави й почала продавати накрадені в шахті речі людям, що зібралися на похорон. У той час, коли понад
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
