Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

— Кіого, нам ще довго їхати? — спитав Ярослав. Небо підозріло темніло і, здається, готувалося розродитись черговим дрібним дощем.

— Ні, — мотнув головою приятель.

— Ну, тоді добре.

Коні Ярославу також не сподобалися. Зовсім. Точніше, йому не сподобалося на них їздити, що й не дивно. Коням такий вершник теж до душі не припав.

Часом Ярославу здавалося, що це неправильно, хоч щось повинно подобатися, але нічого привабливого за час подорожі світом Ладане він так і не побачив, хоч дивився старанно.

Острівна фортеця зустріла гостей переполохом. Різновікові представниці прекрасної половини людства безсистемно бігали сюди-туди, охали, балакали, голосили і щось носили. Командувати ними намагався місцевий цілитель, вбраний у формену хламіду не першої свіжості, іноді в нього навіть виходило, коли переходив на крик. По двору розгублено тинявся забутий кимось кінь. Обурено кричало немовля на руках молодої жінки. А в центрі цього бедлама тихенько сиділи побиті особи і злякано косилися на цілителя.

— Що тут відбувається?! — гаркнув Кіого, який не звикли до того, що його так обурливо ігнорують у будинку дядька.

Ладане чомусь посміхнулася.

Немовля підвищило тональність і, здається, змінило мелодію.

Більшість жінок і дівчат зупинилися і з незрозумілим захопленням подивилися на прибулих.

— Ой, біда! — заголосила бліда дівчина з фігурою борця сумо, кидаючись до Кіого.

Він у відповідь шарахнувся. Така не зможе вчасно загальмувати, і бідного хлопця відшкребатимуть від каміння під ногами.

— Горе яке! — підхопив жіночий хор, дружно роблячи крок услід за дівчиною з вражаючими об'ємами.

Кіого почав задкувати.

— Когось убили? — поцікавилася Ладане.

— Хазяйко! — зраділи жінки й заговорили кожна про своє.

Немовля зрозуміло, що цей шум йому точно не перекрити і ображено замовкло.

Ладане трохи послухала і філософськи подивилася на небо. Зрозуміти щось було абсолютно неможливо. Змусити замовкнути охочих до спілкування жінок проблематично. Цілитель, здатний все пояснити по-людськи, пробитися крізь цей натовп не зміг, інші навіть намагатися не стали.

Ярослав теж трохи послухав, а потім засунув пальці в рот і пронизливо засвистів. Жінки різко замовкли і злякано на нього подивилися. Цілитель навіщось відскочив. А Кіого зрозуміло посміхнувся. Не звикли мешканці Острівної фортеці до того, що їх гомін переривають настільки дивним способом.

— Де зараз грах? — незворушно спитав Ярослав.

Жінки перезирнулися і подивилися на побитих осіб.

— Пішов, — відповів хлопець із синцем на половину обличчя.

— Куди?

— Не знаю, — хлопець байдуже знизав плечима і відвернувся. Чоловіки тут нетовариські.

— Якщо я правильно зрозумів, ви побилися з чудовиськом, яке зазвичай сидить у своїй печері невилазно. А тут воно раптом вийшло і почало спостерігати за купанням немовляти. Так? Ви помітили це і кинулися його відганяти. Найцікавіше, що воно чомусь нікого в процесі бійки не вбило, попросило відстати та пішло? Я правильно зрозумів?

Звучало дивно. Навіть з погляду Ярослава.

Місцеві жителі переглянулись.

— Так. Правильно, — розгублено зізнався хлопець.

— У вас грахи, що говорять, часто зустрічаються? — зацікавився Ярослав. Йому чомусь здавалося, що ці чудовиська не розумні. Чи грахи різновид місцевих папуг?

— Зовсім не зустрічаються, — розгублено сказав хлопець. — Та й цей сказав лише два слова нерозбірливо і більше не розмовляв.

— Друге слово було ідіоти? — Уточнив Ярослав.

— Майже, — зізнався хлопець і почервонів. — При жінках такі слова не говорять.

Грах сказав щось нерозбірливо, а вони зрозуміли. Напевно, це слово часто чують у своєму відношенні.

— Некультурний грах, — згодився з хлопцем Ярослав. — Зрозуміло. Навіщо ви його взагалі чіпали?

Хлопці переглянулись.

— Він дивився на Рані та дитину, — зовсім невпевнено спробував пояснити хлопець із синцем. — Вона купала малюка, а він дивився.

— І що? Побоялися що наврочить?

Ярославу було весело. Дивні реакції у місцевих мешканців. Кидаюся з кулаками на чудовисько здатне прибити їх одним ударом. Це ж треба. Чи сміливі, чи дурні. Чи чудово ці дві якості поєднують. Як вони ще не вимерли за такого ставлення до власної безпеки?

— Він їх з'їсти хотів, — переконано сказала солістка жіночого хору, вирішивши підмінити хлопця, для більшої переконливості тупнувши ногою.

— У вас люди колись востаннє пропадали? — поцікавився Ярослав, не давши висловитись готовому підтримати солістку колективу.

— Взимку. Але вони потім спливли, коли крига розтанула, — згадав той самий хлопець із синцем. Найрозумніший він тут чи просто найбільше знає?

— Ага, — сказав Ярослав і задумався. Підлідні утопленники його не зацікавили.

— Яро, — з натиском звернулася Ладане.

— Скелет у лісі пам'ятаєш?

Ладане пам'ятала, тож кивнула. У Кіого очі стали порожніми, і він завмер, дивлячись у простір.

— Тому скелету більше року, — сказав Ярослав, намагаючись переконати себе. — Мені так здається. Крізь нього навіть маленьке дерево встигло прорости. Крихітне зовсім. Люди шию граху зламати не змогли б, тільки інший грах. У цьому я взагалі впевнений. Напевно, ділили територію. І зауваж, люди перестали пропадати, значить, переможець людинятиною гидує. Загалом, я б його вбивати не став, мало хто прийде в печери, що втратили господаря. А взагалі, дивний грах якийсь. Сидить у печері, на очі не лізе, за дітьми підглядає. У вас жодних дивних подій не відбувалося рік, півтора тому?

— Молодий господар зник! — заголосила солістка.

— І чаклун у масці з'явився на болотах, — похмуро додав цілитель.

— Дивне поєднання, — визнав Ярослав. — Щось мені нагадує. Потім згадаю.

— Сойно вбили. Там стільки крові було, з такою крововтратою не живуть. Я бачив. Ми тільки тіло не знайшли, — ожив Кіого.