Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

двері. «Агов, є хтось дома?» Та відповіді не було. Вона спустилася східцями і побачила, що фіранка на вікні ледь гойднулася. Якийсь хлопець глянув на неї з-за штори. Вона погукала: «Гей, ти, зачекай!» — і побігла моріжком до вікна. Той моріжок був геть затоплений, і вона вступила в калюжу. Під вікном знову погукала, та марно. Часу більше не було. Вона мусила повернутися у Великий театр. Навшпиньки пробігла по траві й опинилася на хіднику. Оце не щастить! Її сценічні черевички геть намокли. Вона сіла за кермо і різко рушила з місця. На годиннику була дев’ятнадцята нуль дев’ять. Треба було поспішати.

*

— Отож ви покинули Пенфілд-Крісчент перед самісіньким приходом убивці? — запитав я Шарлотту.

— Так, капітане Розенберґу, — сказала вона. — Якби я лишилася ще на хвилю, він убив би і мене.

— Певне, він уже десь там був, — устряв Дерек, — либонь, чекав, коли ви поїдете.

— Може, й так, — погодилася Шарлотта.

— Ви щось помітили? — запитав я.

— Нічогісінько. Я чимскоріш повернулася до Великого театру. На вулицях була сила-силенна людей, все заблоковане, я вже боялася, що не встигну до початку п’єси. Вже швидше дісталася б до театру пішки, але ж треба було поставити на місце автомобіль. Урешті я дісталася до театру о пів на восьму, коли вже розпочалася офіційна частина. Поклала ключі від автомобіля на місце й побігла в свою гримерку.

— І Тенненбаум не бачив вас?

— Ні, та й сама я нічого не сказала йому потім. Моя поїздка скінчилася цілковитим фіаско: я так і не побачила Ґордона, а Баз помітив, що я була відсутня, бо зайнявся мій фен. Зрештою, йому не було чого мені закинути: пора вже було виходити на сцену, він зрадів, йому полегшало, коли побачив мене за кулісами, а п’єса пройшла з величезним успіхом. Ми ніколи більше не говорили про ту мою відсутність.

— Шарлотто, — сказав я урешті, щоб дізнатися про те, що всіх нас цікавило, — чому вам треба було побачитися з головою Ґордоном?

— Я хотіла забрати в нього п’єсу Гарві, «Темну ніч».

*

Стівен Берґдорф із Алісою мовчки закінчували сніданок на терасі кафе «Афіна». Аліса спопеляла Берґдорфа поглядом. Він навіть очей не зважувався звести і дивився в тарілку зі смаженою картоплею.

— Оце як згадаю той убогий готель, у якому ти змушуєш мене ночувати! — урешті сказала вона.

Позбувшись кредитної картки часопису, Берґдорф мусив оселитися у жалюгідному мотелі за кілька миль від Орфеї.

— Ти ж казала мені, що розкіш тебе не цікавить, — спробував боронитися він.

— Ох, Стівене, усьому є межа! Я ж не пастушка!

Пора було йти. Стівен оплатив рахунок. Коли вони переходили вулицю, прямуючи до Великого театру, Аліса почала скиглити.

— Не втямлю, що ми тут робимо, Стіві.

— Ти ж хочеш потрапити на обкладинку часопису? То потерпи трохи. Треба зробити статтю про цю виставу.

— Але ж усі кажуть, що це не вистава буде, а сміхота якась. Хіба не можна зробити матеріал на іншу тему, так, щоб не мешкати в готелі, де повнісінько блощиць, і все одно потрапити на обкладинку?

Поки Стівен з Алісою підіймалися сходами Великого театру, Джеррі з Дакотою виходили з автомобіля, припаркованого там-таки, а шеф Ґуллівер, який нарешті зміг покинути комісаріат, і собі прикотив на патрульному авто.

У театральній залі Островскі з Семюелем Падаліном уже стояли навпроти сцени, де гордо сидів усміхнений Кірк Гарві. То був великий день.

*

Шарлотта Браун розповіла нам у комісаріаті, як і чому Кірк Гарві довірив їй місію забрати текст «Темної ночі» в Ґордона.

— Він уже бозна-відколи набридав мені тим проханням, — пояснила вона. — Казав, що його п’єса в міського голови і що той не хоче її йому віддати. У день прем’єри він прийшов мені гризти голову в гримерку.

— Гарві натоді був вашим другом, так? — запитав я.

— І так, і ні, капітане Розенберґу, — відказала вона. — Я вже познайомилася з Аланом і розірвала стосунки з Гарві, та він ніяк не міг випустити мене зі своїх лабет. Не життя, а пекло якесь було.

*

Орфея, 30 липня 1994 року, 10 година 10 хвилин

Дев’ять годин до вбивства

Шарлотта ввійшла до своєї гримерки й сахнулася, угледівши Кірка Гарві в поліційному однострої, який сидів на дивані.

— Що ти робиш тут, Кірку?

— Якщо ти мене покинеш, Шарлотто, я накладу на себе руки.

— Ох, благаю, облиш цю комедію!

— Комедію? — вигукнув Кірк.

Він схопився на ноги, дістав пістолет і застромив цівку в рота.

— Зупинися, Кірку, заради бога! — вигукнула Шарлотта у паніці.

Він послухався й сховав пістолет у кобуру.

— Як бачиш, я не жартую, — сказав він.

— Знаю, Кірку. Але ти мусиш визнати, що нашим стосункам кінець.

— А що Алан має таке, чого не маю я?

— Та все.

Він зітхнув і наче заспокоївся.

— Кірку, сьогодні прем’єра, хіба ти не повинен бути в комісаріаті? Там купа роботи.

— Я не зважувався тобі казати, Шарлотто, але на службі в мене справи ідуть недобре. Кепсько. Тим-то мені й потрібна моральна підтримка. Ти не повинна кидати мене зараз.

— Це кінець, Кірку. Крапка. Все.

— Шарлотто, в моєму житті вже ніщо не йде так, як слід. Цього вечора я мав би купатися в промінні слави з моєю виставою. Я дав би тобі головну роль! Якби ж то цей бевзь Джозеф Ґордон дозволив мені поставити її...

— Кірку, твоя п’єса нікуди не годиться.

— Ти таки хочеш, щоб я вкоротив собі віку?

— Ні, просто я намагаюся відкрити тобі очі. Перероби цю п’єсу, зроби її ліпшою, то зможеш поставити її наступного року.

— І ти зіграєш головну роль? — з надією запитав Гарві.

— Авжеж, — збрехала Шарлотта, щоб він хутчій пішов із гримерки.

— То допоможи мені! — благально сказав Гарві й упав перед нею навколішки. — Допоможи мені, Шарлотто, бо я з глузду зсунуся!

— Як допомогти тобі?

— У голови Ґордона текст моєї п’єси, і він не хоче віддавати. Допоможи його забрати.

— Текст твоєї п’єси у Ґордона? Ти не маєш копії?

— Знаєш, два тижні тому в мене було непорозуміння з хлопцями в комісаріаті. Щоб помститися, вони сплюндрували мій кабінет. Усі мої тексти спалили.