Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Я ніколи не забуду тебе, — прошепотіла дівчина до книги й торкнулась губами шорсткої багряної палітурки. — Ти мій брат. І, хай би де ти був, ти мій єдиний брат. Я не зможу тебе забути.

Поза тим Гессі уважно пильнувала за тим, як просувалися справи в усіх, кого вона сфотографувала на щастя. Батьки Коулі Рабени цікавили її зараз чи не найбільше. Однокласниця твердила, що вони вже ліпше ладнають, і це дуже тішило. Проте якось дівчина не втрималась і вибрала новий маршрут для прогулянки після занять у коледжі.

Офіс пана Олвена розташовувався у високому й вузькому будинку, всього на два вікна. Над входом на вітрі тріпотіла вивіска «Олвен і партнери». Гессі не знала, що саме вона тут робитиме: зайти до батька Коулі вона явно не могла, бо адвокатська контора — то не магазин чи кав’ярня. Просто чекати під дверима, виглядаючи пані Рабену, котра, наприклад, прийде до нього в гості — теж не зовсім вдалий вибір. Урешті, Гессі підійшла до дверей і тихо їх відчинила, тамуючи дух. Усередині простягнувся довгий вузький коридор. У кутку притулились вішак і сушарка для парасоль. Прочинені дверцята вели в крихітну комірчину.

Дівчина почула зсередини голоси й пірнула вбік, просто до відер і мітел, причинивши за собою двері. І саме вчасно — коридором ішли двоє чоловіків.

— Це буде складно, пане Прейшер, — пролунав суворий і холодний тон пана Олвена.

Гессі похолола, коли почула власне прізвище.

— Розумію. Я, зі свого боку, виконаю все, що потрібно. Ми живемо в цивілізованому світі, і всі мають право на зміни. — Голос батька лунав теж холодно, проте і трохи радісно.

— Але, пане… — Олвен стишився, — ви певні, що це того варте? Я вже проходив такий процес. Приємного мало. Осуд зусібіч. Витрат море. І я, бачте, вже пошкодував про вчинене.

— Це мої проблеми. І мої витрати.

— Зважте, що ваша дружина — благородна пані з давнього роду. Вона може зробити так, що цей процес затягнеться на роки, а ваші втрати будуть колосальними.

— Якщо мої спадкоємиці отримають усе, що я бажаю, то інші питання не такі важливі.

— Вирішувати вам. Я просто кажу…

— Пане Олвен. — Голос батька стих так, що Гессі довелось стати зовсім близько до дверей, щоб його почути. — Не всім таланить бути щасливими в шлюбі. Кому, як не вам, про це знати! Проте я все своє життя віддав роботі й тому, щоб зібрати статки, котрі задовольнили б горду та шляхетну пані Дорі Фаулі. І тепер я маю наміри присвятити хоч кілька років, що мені лишилися, втіленню власних бажань. Що ж до осуду, то Фіренс достатньо далеко, і ця історія дійде туди хіба що слабким відгуком, котрий нікого не зацікавить, крім кількох дрібних видань, яких у пристойному товаристві й не читають.

Хряснули двері.

Матінка. Складні справи. Розподіл спадщини. Фіренс.

Червона сукня мадаме Рошері.

Треба негайно щось вдіяти. Негайно. Негайно.

Гессі притулилась до стіни поміж старими швабрами. Вона торкнулась однієї з них, щоб мати хоч якусь опору, проте держак від її дотику розсипався на порох, і тріщина тихо поповзла стіною.

Уночі Гессі навшпиньки підійшла до дверей. Вона рухалась дуже повільно і перетнула коридор, як їй видалось, за півгодини, не менше. Час розтягнувся, а слух загострився так, ніби хтось силоміць примушував її вловлювати найменший скрип паркету.

Дівчина тримала камеру обома руками, і пальці затерпли від того, що вона не ворушила ними. Спальня батьків була завжди таємним і недоступним місцем, куди нікому з дітей заходити не можна. Тим більше вночі. Проте сьогодні Гессі мусила порушити заборону. Зрештою, то була не перша і не остання заборона, котру вона порушувала, проте цього разу все здавалося надто відповідальним.

Після того що вона почула в конторі пана Олвена, не було часу відкладати. Бо який же тоді сенс мати камеру, котра робить людей щасливими, якщо власна сім’я того щастя не має?

«Заспокойся! — наказала собі Гессі. — Ти не чиниш нічого поганого».

«Так, але ж ти не чинила нічого поганого й тоді, коли знімала Генріку й Морґіна. І що з цього вийшло?» — прошепотів внутрішній голос.

«Я ж не могла знати, що все буде так!»

Дівчина простояла перед дверима кілька хвилин і зрозуміла: якщо не відчинить їх негайно, то просто розвернеться і втече.

Двері піддались беззвучно. У батьківській спальні було тихо й темно, пахло лавандою, парфумами й важким, теплим духом, котрий завжди наповнював кімнати, у яких хтось живе.

Смужка світла вихопила з темряви вигнуту ніжку столика, сушені троянди в коробці під стіною і шовковий зблиск материного халата, який скидався на шкіру, облишену змією. Гессі ступила кілька найневагоміших кроків, щоб опинитись усередині, підійшла до ліжка, котре нагадувало нагромадження чорноти.

Вона знала, що тут темно, що кадр вийде поганим, але до того їй було байдуже. Головне, щоб цей кадр був. І він буде.

Камера здавалась такою, як завжди.

Гессі покрутила її, роздивилася зусібіч. Нічого. Нічого дивного й підозрілого, нічого незвичайного або відмінного.

Але вона не працювала. І сфотографувати батьків не вдалось.

Було вже давно за північ, але сон навіть не наближався. Гессі поставила камеру перед собою на ліжку і, підібгавши ноги, роздивлялася її знов і знов. Можливо, вона могла зламатися за ті місяці, що її не використовували. Проте чи можуть ламатись чарівні речі?

Їй кортіло зустріти історика, який подарував цю магію, і спитати в нього поради. Проте, може, він забув про свою камеру і ніколи по неї не повернеться? І як бути з батьками? І чому це сталося саме тепер? Де вона схибила?

Гессі не знала.

Вона почувалась так, мовби довго стояла посеред заледенілої ріки і аж тепер крига почала тріскати, нашпичуючись голками на неї.