Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

- Я знаю, що ти мені зраджуєш, - хриплим голосом заявляю я, уважно дивлячись на чоловіка.

- Цікаві заявочки, - хмикає він, стріляючи в мене глузливим поглядом.

- Припини! – моїм холодним тоном можна було заморозити всю кімнату. – Альона приходила і все мені розповіла.

- Альона? Яка Альона? – на його обличчі проступає щирий подив.

- З якою ти працюєш. І спиш з нею в обідню перерву. А може і не тільки, - вичікувально дивлюся на нього, стиснувши губи в тонку лінію. Хто б знав, як мені тяжко зараз вислювлювати йому все це.

- І ти ось так одразу повірила, так? Тобто ти мені взагалі не довіряєш? Вважаєш мене таким покидьком, що у тебе за спиною з іншими жінками інтрижки заводжу? У мене так багато вільного часу, правда?! – підвищуючи голос обурюється він.

- Звісно я не повірила! Тому прослідкувала за тобою! І все в точності як сказала Альона.

- Ти слідкувала за мною?

Здається, його це здивувало, збентежило та обурило навіть більше ніж той факт, що я знаю про його зради.

- Уяви собі! Адже ти не був у відрядженні, так, Давид? Адже нікуди не їхав? – мій голом зривається. В ньому проскакує відчай та надія. Надія на те, що я помилилася. Неправильно все зрозуміла.

Він мовчки буравить мене поглядом. Казати що-небудь немає потреби. І так ясно. Я прикриваю очі, впиваючись нігтями в долоні. Боляче.

- І з білявкою тебе вранці бачила. Біля жіночої консультації.

- Дурепа, - зі злістю кидає він, схрещуючи руки на грудях.

Його слова виводять мене із себе остаточно.

- Звісно, дурепа! Не була б нею, давно б щось запідозрила! Скільки це триває, Давид? Як довго в нашому ліжку була третя?

Він мовчить.

- Навіщо ти заміж мене взагалі тоді кликав? Навіщо потрібен був увесь цей фарс? Адже ти жодного разу в коханні мені не зізнався. Ти кохаєш мене, Давиде? Кохаєш? – зриваюся на крик. По щоках течуть сльози, мене всю трусить. А від усвідомлення того, що це скоріше за все остання наша розмова – на стіну лізти хочеться. Невже все так і закінчиться?

- Припини істерити. Вмийся та приведи себе в порядок. Я не буду з тобою розмовляти, коли ти знаходишся в такому стані, - холодно кидає він.

- Та пішов ти!

Я зіскакую зі свого місця та несуся до дверей, але Давид перетинає мені шлях, хватаючи за руку.

- Відчепися! Відчепися від мене! Зрадник бісів! Ненавиджу! – лупцюю його по грудях кулаками.

Він намагається мене заспокоїти, але мене прорвало, немов греблю. Я б’ю всюди, куди можу дотягнутися, навіть щоку йому до крові нігтем роздряпала.

- Так, все, з мене досить! – кричить він, різко відштовхуючи мене.

Я хапаюся за стіл, щоб втримати рівновагу і не впасти. Дивимося з люттю та гнівом один на одного. В кухні повисла дзвінка тиша.

- На це я точно не підписувався. Набридло все до біса! – зі злістю ричить він. – Ти думала, я палав бажанням одружитися з тобою? Ні чорта подібного, - його голос сочиться отрутою та знущанням. Дивиться на мене звисока.

Я аж застигла від такої заяви.

- Тоді чому?... – мій шепіт потонув у тиші.

- У батька свого спитай – чому! Він у тебе, знаєш, той ще стратег. Злив держзакупівлі якійсь компанії за гроші, а коли вирішив вийти зі справи його притисли. От він швиденько й влаштував свою донечку в надійні руки. Щоб охороняв цілодобово й очей не зводив. Навіть приплатити обіцяв.

Від слів Давида мені стає погано.

- Це не правда. Ти брешеш, - промовляю слабким голосом.

- У батька свого спитай, що правда, а що ні. Він вважає мене гідним вибором для тебе. Сказав, що добре впливаю на тебе. Як тобі така правда, а, Лер?

- Не вірю, - шепочу, ковтаючи сльози й очей не можу відвести від чоловіка, якого так кохала… кохаю.

Він голосно зітхає і хитає головою. Відчиняє шухляду і виймає звідти пляшку віскі. Простягає мені.

- Випий, полегшає.

Я відштовхую від себе його руку.

- Ти брешеш. Брешеш все. Тато б так не вчинив. І він чесний! Він не став би хабарі брати! Я сама в нього запитаю! Сама!

Я вибігаю в коридор, хапаю з тумбочки ключі. З квартири виходжу прямо в домашніх капцях. Ні про що думати не можу, крім слів Давида.

Це не правда. Він збрехав.

- Лер, куди ти проти ночі-то? – доноситься мені в спину з квартири, але я тільки прискорюю крок. Швидко спускаюся по сходах і застрибаю в машину.

На автоматі заводжу двигун, в прострації веду свій позашляховик по знайомих вулицях. Сльози застилають очі, все розпливається. Я розтираю зрадницьку вологу по обличчю. Із запізненням згадую, що телефон залишила у квартирі. Батькові не зателефонувати. Тягнуся до бардачка, десь тут був мій старий. Якщо він працює, то…

Додумати не встигаю.

Гучний сигнал клаксону. Скрип гальм. Мій німий крик. Удар. Темрява.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно