Марина Сніжна - Темна Академія, Марина Сніжна

Глава 20.2

Коли дівчата пішли, я не витримала і висловилася прямо:

– Ні, ну я все розумію… Чоловіча гордість і таке інше. Але ж не можна бути такими йолопами!

Лоран хижо примружився.

– Повтори, що ти сказала, руда.

– Можу й повторити! – завелася я. – Дівчата нам допомогти хотіли, а ви…

– А з чого вони взяли, що нам взагалі їхня допомога потрібна? – зарозуміло кинув Лоран.

– Ну, якщо не потрібна, маззю ми тільки з Шейріс і Крістором скористаємося.

– Гадаєш, я б нею взагалі користувався? – пирхнув він. – Такі речі потрібні лише дівчатам. Ну і хлюпикам всяким, – скоса поглянув у бік рудого з явним несхваленням. Схоже, повага до нього сильно похитнулася після сьогоднішнього заняття.

– Ну, вмовляти не будемо, – зауважила Шейріс. – Тільки завтра не скаржся, коли навіть із ліжка встати не зможеш.

– Крихітко, мені й не такі навантаження доводилося витримувати, – поблажливо кинув він, хоча, судячи з вигляду, тут явно перебільшив. Інакше виглядав би набагато бадьорішим після заняття.

Ми з Шейріс перезирнулися і знизали плечима. Якщо Лоран настільки пихатий і дурний, щоб прийняти запропоновану допомогу, нехай це будуть лише його проблеми. Ми ж сьогодні перед сном щедро намазалися маззю. І плювати, що довелося терпіти їдкі репліки Лорана, що мовляв, від нас смердить, як від диких оркинь або що їм доведеться просити нову кімнату, аби не терпіти таких тортур. Все це можна перенести заради результату! Особливо приємно здивувало те, що цього разу я спала, як немовля. Мабуть, організм настільки вимотався, що йому було не до тяжких думок.

Вранці настала наша з Шейріс черга сміятися, коли Лоран насилу виліз із ліжка. Він намагався не подавати виду, що його щось турбує, але раз у раз морщився. Напіворк, який за компанію з кузеном теж проігнорував цілющу мазь, тримався набагато краще. Але тут зіграли роль гени. Організм орків набагато легше переносить сильні фізичні навантаження. Ми ж і справді відчували себе так, наче заново на світ народилися – дівчата анітрохи не перебільшували. Від болю в м’язах залишилося лише ледь помітне ниюче відчуття. Але в порівнянні зі вчорашнім його взагалі можна було в розрахунок не брати.

Особливо приємно було йти по нашому крилу і бачити, як інші адепти виповзають зі своїх кімнат зі стогонами і прокльонами. Раз у раз ми з Шейріс обмінювалися посмішками і ледве приховували радість. Я вже не так боялася майбутнього заняття лорда Фарміна.

– Гей, капітане, чого плетешся позаду? Хіба ти не мусиш нас очолювати? – щосили знущалася Шейріс над Лораном, який ледь переставляв ноги.

Він відповідав їй убивчими поглядами, і видно було, що ледве стримується, аби не вилаятися. Але зараз бідолаха-дроу виглядав таким нещасним, що мені навіть стало його шкода. А якщо ще згадати, що він взагалі вчора мав у лазареті відлежуватися…

– Лоране, якщо хочеш, то ми тобі ввечері можемо дати ту мазь. Там ще трохи залишилося… – запропонувала я, поборовши гордість.

– Можеш засунути її рудому в дупу! – огризнувся дроу, і вся моя жалість до нього моментально випарувалася.

Крістор же ображено засопів:

– А чому саме мені?

– Тому що ти як дівчисько! – негайно огризнувся Лоран. – Чоловіки обходяться без усіляких чарівних примочок.

– Не слухай його, – відразу сказала я, беручи рудого під руку. – Мабуть, він сам шкодує, що не намазався вчора маззю.

– Не напрошуйся на грубість, дівчисько! – розлютився Лоран.

– Ой, налякав! – не втрималася я.

Зараз, коли дроу був у такому жалюгідному стані, що не міг придушити грубою силою, я набагато осміліла.

Лоран видав таку хитромудру лайку, що навіть Едвін почервонів. Інші ж студенти, які це чули, голосно зареготали. Залишивши гордовитого дурня на власний розсуд та піклування курки-квочки в лиці напіворка, ми з Шейріс і рудим додали крок і рушили в їдальню.

Мій гарний настрій трохи померк, коли я побачила Шейна. Той стояв біля входу в навчальний корпус в компанії ще одного дроу. Я постаралася прикинутися невидимкою і прослизнути повз нього якомога непомітніше. Не вийшло! При вигляді нашої компанії фізіономія студента-буяна освітилася явним інтересом. І я з жахом зрозуміла, що чекав він саме мене.

Шейн щось сказав своєму приятелю. Той, гмикнувши, покосився в мій бік і, насвистуючи, рушив до їдальні. Мені ж самим безцеремонним чином перегородили дорогу. Довелося зупинитись усім трьом. Лізти тараном на того, кого боялися всі, було б самогубством.

– А ось на тебе я і чекаю, крихітко, – обличчя дроу осяяла широка посмішка.

– З чого б це тобі на неї чекати? – одразу полізла на мій захист хоробра подруга.

– А тебе не вчили, що в чужі розмови влазити негарно? – беззлобно відреагував Шейн. – Давайте, краще котіться звідси!

Шейріс і Крістор рішуче стиснули зуби, даючи зрозуміти, що без мене навіть з місця не зрушать.

– Та-а-ак, – простягнув дроу. – Схоже, малечі ще ніхто не пояснив правила поведінки. Цим і займемося найближчим часом.

– Не чіпай їх, – я відчула, як у мене навіть кров від щік відлила від страху за друзів. – Шейріс, Крісторе, зі мною все буде гаразд. Ідіть до їдальні, я незабаром до вас приєднаюся, – сказала трохи тремтячим голосом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍