Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

по мості, але не менше пів сотні мати в запасі. В будинку місцевого самоврядування Командант Червоних Козаків дістав наказ явитись до цього ж будинку в моє роспорядження та вислати людей для зв'язку, відділ телефоністів – заняти централю телефонів і знайти получення з ким можна. Штаб переходить до місцевого самоврядування, місце команданта полку буде відоме в штабі.

Під розгорівшийся бій іде штаб до місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування все в зборі. Голова його коротенько витає представників рідної армії і зараз же ставить питання, чи ми будемо продовжувати традицію, яку залишили по собі "Червоні Козаки" та перебуваючий тут деякий час член Центральної Ради Неронович, тобто протиділання самочинним розстрілам і вчинкам непідпорядкованим воєнним законам чи навпаки – підемо шляхами московських большевиків, у яких усе було самочинним. Розмова далека від хорольської, – тут балакає справжній господар міста.

Відповідаю, що ми як війська Українського Уряду не можемо допускатись самочинів та питаю, чому мені поставлено такий запит. На це дістаю відповідь, що козаки з жовтими та малиновими шликами 3. і 1. сотня допустилися розстрілів без суду на вулицях. Вияснюю, що це відноситься до сутичок біля пошти та складу горілок і що дійсно 3. сотня вчинила самосуд над декількома захопленими відсталими грабіжниками з ворожих військ.

Це вже не гаразд. Посилаю Григорієва, щоби розібрав справу на місці.

Лише покінчив я цю розмову, як до мене зголошується досить кремезний чоловік з трохи рябуватим, але відкритим обличам у сірій селянській свиті та чорній шапці з червоним денцем, озброєний в гарну шаблю та пістоль і, назвавши себе командантом "Червоних Козаків", спитав, які їм будуть накази.

По його словам, в "Червоному Козацтві" було коло 200 багнетів, що є багато юнаків зі школи "прапорщиків" та що до 200 люда розбіглося по селах, бо не хотіли відходити з большевиками.

На жаль, не пам'ятаю добре прізвища цієї людини, чи не Бокитько. Умовляємось з ним, що він негайно вишле стежі по цілому місті, а щоби їх відріжнити від чужих і мародерів, швидко робимо для них за допомогою місцевого самоврядування жовто-блакитні обвязки з печаткою міста Полтави.

Поки все це діється, стрілянина над Ворсклою все змагається, зокрема крісова в стороні горіючого моста. До місцевого самоврядування під'їздить 3. сотня та доповідає, що на залізничий двірець Полтава-Київська входить уже піша розвідка нашої піхоти, а від німецької сотні над Ворсклою пригнав гонець з донесенням, що німці попали під такий сильний огонь від ст. Полтава-Харківська, що не тільки не можуть просунутися вперед, але ще й просять підтримки.

Ідемо трухцем по порожніх вулицях, бо безпереривно пливучі понад дахом хмарки гарматних розривів примусили поховатися мешканців, і за хвилину вже гайдамацькі коноводи шукають безпечнішого місця, щоби притулити коней.

Перебалакавши із німецьким сотником щодо дальшої акції, вертаю до своєї кобили, яка пішла з коноводами першої сотні, і вже збирався вкладати ногу у стремено, щоби їхати на північний кінець побережньої частини Полтави – так званий "Панянський Бульвар", – як бачу, що коноводи притулились під телефонічну централю, де вже орудують наші телефоністи. Захожу в середину і в той час грубим горохом посипались по бляшанім даху шрапнелеві кулі. При апаратах наші хлопці з кимсь балакають і, як налякані курчата, що ховаються перед яструбом, сидять панночки. Дякую їм від гайдамацтва за нічну допомогу та довідуюся, що вже мали сполучення з Республиканським полком, який минув вже Абазівку, але воно зараз увірвалось та що, очевидячки, всі получення тепер пірвані гарматною стріляниною, так що настав справжній хаос.

Щойно хотів я їхати далі, як знову пригнав післанець від німців: чому перестали стріляти наші гарматчики від інституту...

Іду туди, а назустріч мені темною довгою велетенською гадиною вповзує до Полтави, тулячись попід будинки в сторону Ворскли, німецька кінна бригада.

У Алмазова погром: ворожі гармати намацали позиції наших гарматок, навалилися на сад, вивернули пару дерев, поторощили пліт і приневолили наших міняти позиції, звідки і перерва вогню.

Німецькі команданти довго орієнтуються та ведуть розвідку, а вся кінна маса стоїть спішена, витягнувшись вздовж вулиць попід будинки, які криють від ворожих стрілів.

Знову переконуюсь, що тактика наскоку не є, очевидячки, ознакою німецької кінноти після війни та вся та психольоґічна праця, що проробили їх письменники, щоби цю тактику припинити, очевидячки, пішла на марно.

Нарешті виїздять дві їх батерії та приєднуються до голосу гайдамацьких гарматок, що давно вже почали стріляти з нової позиції. Густі спішені розстрільні заповнюють весь беріг Ворскли, а одночасно наша піхота вже підійшла до залізничого мосту на північ від міста, та її гармати припинили ворогові можливість відходити на північ. Це вирішило справу, і стрілянина з Полтави-Харківської змовкла.

Бій скінчився. Добича дуже велика – щось коло 1500 возів, повних майна, багато майна на стації. На самій стації та коло неї біля 150 вбитих і важко ранених, але і на цій стороні не обійшлось без втрат, зокрема дісталося німцям в останній мент, коли вони висунули під вогонь ворожих гармат і крісів свої густі розстрільні.

Львів, 1928.

Накладом видавничої кооперативи

"Червона калина".

ЧАСТИНА III
I. На постою в Полтаві. Співжиття з німцями. Розмова з ген. фон дер Ґольцом. Дальший похід вперед

Більшість полку розташувалась у Полтаві, в Кадетському Корпусі, лише гармаші Алмазівського дивізіону спробували залишитись в "Інституті благородних дівиць", але звідтам їх скоренько таки викурили, бо начальство Інституту підняло галас про неможливість сусідування інституток з гірськими гарматами та ще з гайдамацькими.

Ще не влаштувалися ми як треба, а вже цього дня почали заходитись коло дальшого впорядкування та головно обмундурування полку. Самі тільки шапки не були ще одностроєм, а відсутність його шкодила