Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— Тепер дівчата фарбують волосся, блондинки в моді, — промовив Андрій.

— Може й так, — погодився Вольф, і на душі в нього потеплішало. Перестала існувати пекуча проблема, яка стільки років труїла його душу. Скільки разів він запитував себе: «Хто мої діти? Чи пам'ятають мене? Чи не соромляться імені батька?»

— Не сумуй, старина, три місяці — не дванадцять літ, витримаєш.

— У мене тільки дна. Я не ображай високого суду, — посміхнувся Тегарт.

— Не кепкуй, Вольфе, а то я завию з досади, — гасконець опустив лису голову на сковані браслетками руки і замовк.

Тюремний наглядач зло лупцював Федора під боки м'якими, немов подушки, кулаками.

Крайніченко розплющив очі. На краю його широкої білосніжної постелі сиділа молода жінка і привітно всміхалась. Федір згадав, що її звуть Пат.

— Ви проспали сніданок і обід. Вставайте хоч повечеряйте. Я принесла вам каву і сендвічі. — Жінка підвелася з ліжка і, безшумно ступаючи, пішла до дверей. Рухи її були м'які і пружні, як у рисі.

— Скажіть мені… — важко вимовляючи англійські слова, почав Федір.

Вона озирнулася. Случала, як незграбно звучать в його устах знайомі слова, і всміхалась. Невисока, струнка, в тугих габардинових штанцях, пухнастому светрі, з короткою хлоп'ячою зачіскою, вона була схожа на задерикуватого підлітка.

— Говоріть краще російською, так буде легше і вам, і мені.

— Ви знаєте російську?

— Це моя рідна мова. Нею розмовляють мої батьки. Вони виїхали з Росії в двадцятому. Мені тоді не було і п'яти років. Я пам'ятаю тільки засніжені, безмежні поля. Пливуть за вікном, як біла безмовна пустеля…

— І більше нічого?

— Моя пам'ять зберегла небагато. Ну, а все інше, то вже розповіді. Спогади. У нас в сім'ї не було дня, щоб не говорили про Росію.

Годинник на протилежній стіні різко пробив шістнадцяту.

— Вставайте мерщій. У нас сьогодні гості, так що вечір буде цікавий.

Вона все ще здавалась йому підлітком, тільки очі, темні, мов стиглий чорнослив, промовляли зрілою мовою. Пат подарувала йому на диво щиру осмішку і вийшла. Федір підвівся, спустив з постелі ноги. Вони одразу потрапили у м'які, теплі пантофлі. «Так, друже, — подумав Федір, — ти, здається, із пекла без пересадки попав прямісінько в рай…» Думки завихрились сполоханими стрижами. «За які, власне, заслуги мене приймають у цьому домі, як принца крові?». Згадалася крита, без жодної шпарини машина. Їхали з годину. Потім темна горобина ніч сипонула на нього дощем, вдарила в обличчя свіжою хвилею вітру, і він опинився всередині будинку. Коли очі трохи звикли до яскравого світла плафонів — побачив струнку гострооку, жінку. Вона стояла, картинно спершись ліктем об одвірок, запустивши в чорне, коротко підстрижене волосся довгі пальці, і безтурботно всміхалася. Американський підполковник, той, що привіз Крайніченка сюди, скидаючи з себе мокрий плащ, звернувся до неї так, ніби вона була його дружиною або сестрою.

— Пат, приготуй нам каву і пляшку коньяку.

— А може, містер Краєв спочатку прийме ванну, поголиться? — вона глянула на нього, як на давнього приятеля, що повернувся з далекої подорожі. Федір зрозумів, що жінка знає, звідки він прибув, бо сказала — Ти забуваєш, Геро, що наш гість тільки-но з тюрми. А там, наскільки мені відомо, не можна втомитися від комфорту.

Пат підійшла ближче, взяла з Федорових рук мокрий дощовик і, як дбайлива хазяйка, повісила його на оленячий ріг, поруч з плащем Шульце. Спочатку Крайніченко подумав, що підполковник привіз його до свого дому. Та скоро він зрозумів, що Пат і Геро ніколи не були подружжям. Хоч жінка і говорила, і поводилася вільно, непогано граючи роль ґречної господині, в її тоні була ледве помітна зрадлива нотка, що видавала її підлеглість Геро. Підполковник не дуже охоче погодився на її пропозицію, однак Пат не звернула на те уваги, крадькома підморгнула Крайніченкові і, без особливих церемоній взявши його під лікоть, провела до ванної кімнати.

— Купайтесь, голіться. Тут у шафі цивільний костюм. Усе до ваших послуг. І почувайте себе вільно, як дома.

Потім Федір випив з підполковником по чарці міцного коньяку, і Пат наполягла, щоб Федір пішов відпочити.

— Хіба ти не бачиш, як він стомився? Прошу, Тедді, — вона несподівано назвала Крайніченка цим простим, і, мабуть, звичним для неї англійським ім'ям. — Ваша кімната на другому поверсі.

Федір навіть не встиг здивуватися, так швидко вона перелицювала його ім'я на свій лад. Крайніченко залишився сам у просторій кімнаті, обставленій модерними меблями, засланій пухнастим килимом. Коли ліг на хрусткі, накрохмалені простирадла, раптом відчув, що заснути йому не вдасться.

«Але мене розбудили — виходить, я спав».. Крайніченко згадав, як довго боровся з тривожними думками, як уже вдосвіта сон подолав тривогу. Проте досить було прокинутись, і знову та тривога прокралась в душу: «Чого вони від мене хочуть? Навіщо їм знадобилась ця гра в гостинність?»

Крайніченко швидко натягнув сорочку, штани. Взяв до рук яскравий галстук і зненацька жбурнув його на стілець, немов отруйну змію. «Купити хочуть. Комфорт, запобігливість, кава, сендвічі, а яку обіцянку випромінюють очі цієї Пат… А як хитро вона одразу повелася з ним, який чарівний, змовницький тон. А сьогодні? Яка непідробна щирість. «Моя пам'ять зберегла небагато… Засніжені, безмежні поля, біла безмовна пустеля..». Для неї пустеля, а для мене Батьківщина, рідний край». Федорові пригадалась київська квартира по Кругло-Університетській вулиці. Кожного ранку його будила дружина: «Федю, запізнишся». Він прокидався, біг на балкон робити зарядку. З шостого поверху відкривалася широка панорама Хрещатика. Сонце золотило високу баню Софійської дзвіниці, переливалося блискітками на скляному даху критого ринку. Бульваром Шевченка збігали вгору високі тополі. Яке близьке і водночас далеке все це тепер… Згадав і сина. Йому вже минуло вісім років. Восени піде до школи. Що Павлик скаже товаришам про свого батька?

Знадвору долетіли приглушені звуки клаксона. Крайніченко