Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

class="book">— Я вже боялася, ти передумаєш брати і нас із собою, — подала голос Бренда. — Скористаєшся шансом і позбудешся зайвого клопоту.

— Та годі тобі,— відмахнувся Томас, занадто втомлений, щоб перейматися тактовністю. Всі були виснажені, та й навряд чи закінчилися всі їхні біди.

— То це і є наш прихисток? — запитала Тереза.

Ввімкнувши підсвічування на годиннику, Томас перевірив час: ще сім хвилин.

— Дуже сподіваюся. Можливо, зараз ці чорні квадрати знову заворушаться й опустять нас у затишну, безпечну місцину, і ми всі житимемо довго і щасливо. Чи ні.

Грюк!

Томас скрикнув — у віко капсули щось гахнуло з оглушливим тріском, від якого мало не луснули барабанні перетинки. У стелі утворилася щілинка — вузька і коротка, що ледве пропускала сіре світло і крихітні намистини води.

— Здається, блискавка, — промовила Тереза.

Томас потер вуха — дзвеніло нестерпно.

— Ще кілька разів так гахне — і доведеться шукати нове укриття, — зронив він; голос звучав глухо.

Знову глянув на годинник. П’ять хвилин. Вода затікала в капсулу, сморід нікуди не подівся, зате у вухах уже не так дзвеніло.

— Не так я це уявляв, hermano, — зізнався Хорхе. — Думав, ти приведеш нас сюди і вмовиш великих босів нас прийняти. Вилікувати. А тут ми лежимо замкнені в смердючих ночвах і чекаємо, коли нас підсмажить блискавка.

— Скільки ще чекати? — запитала Тереза.

Томас глянув на годинник.

— Три хвилини.

Зовні вирувала буря, повітря розтинали блискавки та вдарялися в землю, тарабанив по віку дощ.

У капсулу знову вдарило, і тріщина в стелі збільшилася настільки, що вода полилася суцільним потоком просто на голови Бренді й Хорхе. Засичало, і слідом за водою в капсулу повалив пар — так сильно розігрілася обшивка контейнера.

— Ми довго так не протягнемо! — вигукнула Бренда. — Сидіти і чекати — ще гірше!

— Дві хвилини! — відповів Томас. — Тримайся!

Зовні долинув новий звук. Спершу ледве чутний, майже невловимий за виром бурі. Поступово набираючи сили, він став схожий на гудіння — низьке та глибоке. Томасове тіло завібрувало.

— Що це? — запитала Тереза.

— Гадки не маю, — відповів Томас. — Навряд чи щось добре, якщо згадати сьогоднішні пригоди. Залишилося протриматися хвилину.

Гудіння лунало дедалі гучніше й глибше, заглушуючи грім і дощ. Стінки капсули завібрували. Зовні долинув гул вітру — неприродний, не такого вітру, що віяв сьогодні цілий день.

— Півхвилини, — оголосив Томас і раптом передумав. — А може, ви маєте рацію. Що як ми проґавили щось важливе? Я… думаю, треба поглянути.

— Що? — перепитав Хорхе.

— Треба вилізти і поглянути, звідки лунає цей звук. Допоможіть підняти віко.

— І мені в дупу бабахне гарненька величенька блискавка.

Томас підважив віко.

— Ризикнемо. Штовхайте!

— А й справді,— погодилася Тереза і потягнулася допомогти Томасу. До неї приєдналася Бренда, а потім і Хорхе.

— Ще трохи, — сказав Томас. — Готові?

Друзі на згоду гмикнули, і він почав відлік:

— Один, два, три!

Штовхнули вгору занадто сильно. Закінчилося тим, що віко відскочило й упало на землю, і капсула лишилася цілком відкрита. Тепер дощ періщив горизонтально, підхоплений вітром.

Перехилившись через край капсули, Томас вирячився на предмет, що висів за тридцять футів над землею і швидко знижувався. Великий, круглий, він мерехтів вогниками і викидав снопи блакитного полум’я. Томас упізнав судно, яке врятувало його після поранення. Берг.

Томас поглянув на годинник і збагнув, що спливають останні секунди відведеного часу. Знову подивився вгору.

Берг приземлився на опори-кігті, й у його залізному череві почав відчинятися вантажний люк.

Розділ 61

Томас збагнув, що більше не можна гаяти часу. Ніяких питань, остраху, суперечок. Час діяти.

— Бігом! — гукнув Томас і, схопивши Бренду за руку, вистрибнув з капсули. Послизнувся і впав у багнюку з гучним «плюсь». Сів, спльовуючи слиз і витираючи очі, а тоді зіп’явся на ноги. Злива періщила, грім гримів звідусіль, блискавки осявали повітря зловісними виблисками.

Бренда допомогла вилізти з ящика Хорхе й Терезі. Томас дивився на берг — той стояв десь за п’ятдесят футів од них, з повністю відчиненим вантажним люком — така собі роззявлена паща, з якої лилося тепле світло. Всередині виднілися силуети озброєних людей. Відразу стало зрозуміло: вони не збираються виходити назовні й допомагати зацілілим залізти в прихисток. У справжній прихисток.

— Швидше! — вигукнув Томас і помчав уперед, виставивши перед собою ніж — на той раз, якщо хтось із монстрів зацілів і жадає продовжити бій.

Тереза й інші не відставали.

Двічі Томас послизнувся у багнюці та впав, але Тереза допомогла підвестися, потягнувши його за футболку. Так само наввипередки бігли до корабля й інші підлітки. У темряві бурі, за завісою зливи, в сліпучих спалахах блискавок не можна було розгледіти, де