Іолана Тимочко - Перший спалах

завмер, застиг на місці, загус, мов старе молоко. Поволі-поволі ворушилось волосся на потилиці, щось похмуре і темне ковзало між могил. Треба було втікати звідси. Втікати, поки не пізно.

Ага, знову дурниці в голову лізуть, — зробив висновок Андрій. — Пора якнайшвидше з цим покінчити. Чого це раптом його так збентежило старе кладовище? Авжеж, не виспався... Ще й цей дурний туман, що проникає під шкіру. І настрій лайно. Але з якого дива він забиває собі голову безглуздими думками про смерть?

Треба буде поговорити з Кірою. Пояснити, що йому це не подобається. Виписати їй по повній програмі за всі ці незручні ситуації і нетверезі посиденьки. Щоб знала, як знущатися з Андрія. Ненормальна. Вічно їй на місці не силиться, вічно тягне його кудись, бо бачте, пригод їй не вистачає на дупу!

Твою таку-перетаку! Зараз би щось з’їсти, зробити малинового чаю, залізти під ковдру — і скачати собі фільм про Лео чи то Нео... Але ж ні, треба стирчати тут, мокнути під дощем і уявляти, якими могли бути люди, поховані в цих могилах! І руки в мереживних рукавичках. Гарні такі руки, їх хіба що цілувати — і тільки. Якби Андрій був художником, малював би їх день і ніч, аж поки не створив би шедевр. Пальці, мов стріли — довжелезні, тонкі — нервово обсмикують ланцюжок на білій шиї. І ключик між ними — шалена змія. Чорт, звідки взялась ця нав’язлива картина?

Час би вже про неї забути, он до церкви пора... А хоча... Чого йому туди йти, зрештою? Андрій ще не настільки дурний, щоб повестися на всю цю маячню з вигнанням духів. Демон у ньому, аякже! Цікаво, Кіра довго думала, перш ніж ляпнути таке? Хіба вона не знає, що Андрій не вірить в усі ці дурниці? Мамо, мамо, я привида побачила! Доню, випий «Персен» і не заважай дивитись серіал.

Кіро, Кіро... Ми, здається, таки догралися... Де ти взагалі взялась на мою голову? Чому, відколи ми познайомились, я постійно втрапляю у всілякі халепи? То на сторожа нарвуся, то по морді отримаю (від тебе!), то терплю псевдофілософські роздуми твого махнутого дядечка... Як його? Вано цього. Чого ти взагалі з ним водишся? Як ви взагалі стусувалися? Дивнішої парочки ще не бачив — дівчисько-фрик і хворий на всю голову священик! Це ж навіть сказати комусь смішно — все одно не повірять! Скажуть, що я не при своєму розумі... Хоча, знаєш, в цих словах щось таки є. Бо тільки дурень може попхатися до церкви в надії, що там за нього все вирішить добрий боженька.

Кіро, дідько б тебе вхопив... Що ти зі мною зробила? Чого я сюди прийшов з тобою? Чим ти мене підпоїла-нагодувала-накурила врешті-решт, що я втратив останні залишки розуму? Які, нафіг, демони? Які духи? Хто сказав, що мене взагалі треба лікувати? Подумаєш, жахи вночі сняться! І уява коні викидає. Але це навряд чи якісь потойбічні проблеми! Швидше — побічні ефекти спілкування з тобою. Якщо в мене й справді трабли із психікою, то тут не допоможе жоден священик! Мені потрібен психолог, розумієш, ПСИ-ХО-ЛОГ! Хоча ні, не потрібен. Я ж здоровий!

— Справді? Ти так в цьому впевнений?

Кіра стояла перед ним, широко розплющивши свої і без того величезні очиська. Між її пальцями стриміла чергова цигарка.

Коли вона підійшла? Чому він її не помітив? Кляте створіння! Ступає нечутно, мов кішка.

— І довго ж ти підслуховувала? — спитав Андрій, розуміючи, що в жодному разі не повинен виправдовуватись.

— Ну-у... Скажу так — достатньо, щоб усе зрозуміти... Але, знаєш, я вмію непогано глухнути в потрібні моменти. Тому давай зійдемось на тому, що зараз — саме той випадок.

Андрій відчув роздратування. Що вона меле?

— Чого ти зі мною няньчишся? — вирвалося в нього, коли Кіра на диво елегантно взяла його попід руку і ненав’язливо потягнула в напрямку церкви.

Обличчям дівчини промайнула тінь легкої усмішки, в очах спалахнули бісики, але через дві секунди Кіра спохмурніла і сказала серйозним тоном:

— А що ж мені, по-твоєму, чекати, поки ти загнешся?

— Загнусь? Від чого? — він обурився.

— Не починай, добре? — втомлено прошепотіла Кіра. — Ми обоє зараз трохи не в собі: ти злишся на мене, бо вважаєш це все марною затією, я дратуюсь, бо не факт, що зможу тобі допомогти... Мені теж погано! І я дуже хочу як можна швидше піти звідси!

— Гаразд, гаразд, — Андрій придушив у собі настирливе бажання повстати проти Кіри. — Але все-таки... У двох словах. Навіщо ти це робиш?

Кіра знизала плечима.

— Ще б я сама знала... Хоча... Думаю, ти вже встиг помітити, що мені не треба багато часу, щоб зрозуміти, хто із чого зроблений. Ти мене цікавиш як особистість. Я не розумію, що коїться в твоїй голові. Ти химерний... І хворий на всю голову. Я не знаю, чого від тебе чекати. Та й подружилися ми наче. І цього навіть ти не заперечиш...

— Не заперечу. Але хотів би, — Андрій витиснув із себе незграбну подобу усмішки. — Надто вже багато від тебе клопотів.

— Не бійся, це скоро закінчиться! — Кіра зупинилась і зазирнула йому в обличчя. — Прийде літо — і я тобі покажу все, що