Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

прохрипів, важко дихаючи, й одразу, без переходу, дзвінко вигукнув: — А хрін тобі, виродку! Іди ти!

Затряслися й заморгали аварійні лампи. Сем захитався і впав навколішки, долонею затискаючи собі рота. Я кинулася до нього й міцно пригорнула.

— Як же так? — запитав він дуже жалібно, як дитина.

Тремтіли стіни. Наростав близький гул і далекий свист.

Десь у Лондоні, у своїй безмежній квартирі, метався чаклун і кришив молотком пластикову ляльку. Але його влада над Єгором закінчилась, і мій хлопчик тільки рефлекторно здригався від цих ударів, а я скільки завгодно могла обіймати, плакати, гладити розпатлане волосся й неголену щоку і більше нічого не боятися. Взагалі нічого.

— Дашо!

Піпл і Гриша підняли з підлоги Інструктора. Він прийшов до тями, очі гарячково блищали:

— Швидко тікайте, рівновагу порушено, розгерметизація закінчується, зараз тут буде багато Тіней. Я їх зустріну... наскільки мене вистачить... Гришо, рамку!

— Не можу, — Гриша розвів руками.

Піпл захекався, притискаючи долоню до рота: його мучив новий приступ блювоти.

— Чому?! — кричала Ліза. — Ми ж його зупинили! Він не встиг відкрити, ми перемогли! Чому все триває?!

Міша стояв осторонь, наче все, що відбувалося, його не стосується.

Не випускаючи Єгорової руки, я озирнулась на портал.

Він розповзався, як чорнильна пляма. Він більшав і ширшав, і потойбічне липке тісто готове було ринути — і затопити підземелля, зжерти Головну будівлю, накрити місто, розтектися по світу...

— Тато?

* * *

Пам’ятаю, як огидно тріщало скло й зависали, розлітаючись, скалки. Я летіла спиною вперед, страшенно довго летіла. А потім занурилася в темряву й лід.

«Це закритий кластер твоєї пам’яті! Ти забудеш сказане і згадаєш, коли настане час!»

Промінь різко висвітив його лице — нависле наді мною лице мого батька.

«Зло багато років шукало тебе, але не могло знайти, бо я тебе сховав. Зло хотіло тебе вбити, але я тебе зберіг. Ти ключ. Зроби, що маєш зробити».

Скалки зібралися воєдино, склалися частини головоломки. Нічого випадкового. Усе, що я довідалася за життя й особливо в минулі кілька днів, — усе мало значення.

«Ця річ по суті своїй — ключ».

«Ти ключ. Не амулет, не заклинання, — ти».

«Зроби, що маєш зробити».

Ліза й Гриша сперечалися, хто залишиться прикривати, і готові були кинутися одне на одного з кулаками. Піпл затискав рукою носа. Міша стояв, зчепивши пальці, дивився, як Єгор мене обіймає. І мені раптом стало весело — легко й спокійно на душі, бо людина, яка усвідомила призначення, щаслива у своїй гармонії.

— Я знаю, як це припинити.

Я говорила тихо, але так упевнено й виразно, що мене розчули крізь гул, крики й гуркіт. І подивилися на мене з якимось новим виразом, усі, навіть Інструктор.

— Портал відкривається. Але його ще можна замкнути. Ключем.

Я затнулася й зрозуміла, що далі пояснювати нічого не буду. По-перше, немає часу. А по-друге...

— Що ти задумала? — швидко спитав Інструктор. І одразу, без передмови: — Піпл, Гришо, Лізо, тримайте її! Вона...

Я випустила Єгорову руку — це було найважче. До порталу було всього десять кроків, але мені здалося — ціла злітна смуга. Я біжу по ній, мов літак, який готується злетіти востаннє. Розганяюсь... набираю повітря... Вислизаю від свого страху, який летить за мною, прагне наздогнати, накрити...

І в останні секунди страх мене наздоганяє. Я усвідомлюю, що роблю, щосили намагаюся загальмувати, бо я не заслужила такої страшної долі. Чому саме я, чим я завинила? Чому це сталося зі мною?!

Але закони інерції не коряться навіть найстрашнішому страхові. Я розігналась — і не могла загальмувати, і я влетіла в портал, туди, куди летіли Тіні, у безодню, у чужу темряву й холод, у липкі дріжджові обійми.

* * *

...Усе болить, усе чорне, і немає попереду нічого, крім смерті. Я падаю вниз, б’юся об воду, я тону, з дна піднімаються мені назустріч бетонні руїни колишнього моста... Ні, це руїни загиблого світу. Навколо плавають, як потопельники, тіла без облич, я бачу крізь каламутну воду — на кожному арматурному уламку, на кожному залізному штирі насаджений пупс бебі-борн, голий і без обличчя.

Я поринаю в темряву й лід. Я поринаю в депресію й божевілля.

— Ти забудеш, що я тобі сказав, — звучить у вухах голос мого батька. — Але коли треба буде — згадаєш. Мені заборонено перебувати у вашому всесвіті. Я порушив заборону один раз — заради твоєї матері й заради тебе. Дар’є! Ти — подарунок цьому світові...

Я бачу: на батьковій долоні лежить амулет, срібна фігурка.

— Я можу тобі допомогти, — говорить батько, — тільки на межі життя і смерті. Іди на світло!

Амулет змиває течією — і він повільно занурюється, тоне, йде на глибину. Мені б рватися нагору, але я поринаю за його теплим світінням, так глибоко, що закладає вуха, вода навалюється дедалі важче, я тягнуся рукою