Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

Дік явно не вміє. Ви б заборонили йому.

— Я?! — здивовано вигукнула Ніколь. — По-вашому, я можу щось забороняти, а щось дозволяти Дікові?

Коли яхта кинула якір на рейді в Канні, Дік усе ще був незвичайно мовчазний і ніби заспаний. Голдінг допоміг йому спуститися в шлюпку; леді Керолайн, яка спустилася першою, відразу ж демонстративно пересіла на інше місце. Вийшовши на причал, Дік по-блазнівському церемонно вклонився їй і, видно, хотів на прощання пустити якусь шпильку, але Томмі боляче штрикнув його ліктем у руку й повернув до машини, що чекала неподалік.

— Я відвезу вас, — запропонував Томмі.

— Нащо вам цей клопіт, ми можемо взяти таксі.

— Та я залюбки, якщо залишите мене переночувати. Дік мовчки напівлежав на задньому сидінні, поки машина мчала повз жовтий моноліт Гольф-Жуана, а потім через Жуан-ле-Пен, де ніколи не припинялися карнавальні свята й ніч повнилася музикою і різномовними співами. Та коли вони завернули вгору, до Тарма, він раптом випростався — наче його підкинуло на крутому повороті — і виголосив промову.

— Чарівна представниця... — він на мить затнувся. — ...представниця фірми... «Капустяні голови англійського засолу»... — І після цього вмиротворено заснув, лише зрідка добродушно погикуючи в піддатливу темряву ночі.

 VI

Рано-вранці Дік ввійшов до кімнати Ніколь.

— Я чекав, доки не почув, що ти підвелася. Сама розумієш, я дуже шкодую, що вчора так вийшло, може, поховаймо все те без розтину?

Наблизивши обличчя до дзеркала, вона холодно відповіла:

— Гаразд.

— Нас привіз додому Томмі? Чи це мені наснилося? — Так, Томмі. І ти це чудово знаєш.

— Цілком можливо, — погодився Дік. — Бо я щойно впізнав його кашель. Піду-но зазирну до нього.

Чи не вперше в житті вона зраділа з того, що він пішов, — чи не вперше страшне вміння завжди і в усьому мати рацію зрадило його.

Томмі вже влаштовувався зручніше в ліжку, чекаючи на café au lait (каву з молоком (франц.)).

— Як спалося? — спитав Дік.

Томмі поскаржився, що в нього болить горло, і Дік ухопився за можливість перейти на професійний тон. — Треба про всяк випадок прополоскати.

— А у вас є чим?

— Уявіть собі — не знаю. Піду спитаю в Ніколь. — Не треба її турбувати.

— Вона вже встала.

— Як вона?

Дік повільно обернувся.

— Гадаєте, через те, що я напився, вона при смерті? —

Мовлено це було приязним тоном. — Сьогоднішня Ніколь вирізьблена з тієї сосни, що росте в лісах Джорджії, а це найміцніше дерево в світі після новозеландського бакаута...

Ніколь, спускаючись сходами, почула їхні останні сло­ва. Вона знала, що Томмі кохає її, віддавна кохає; і знала, що в ньому зростає неприязнь до Діка, який це зрозумів раніше від нього самого; і що Дік обов’язково виявить своє ставлення до неподіленої пристрасті Томмі. Ця думка сповнила її на мить почуттям чисто жіночої втіхи. Схилившись над столом, за яким снідали діти, вона щось казала гувернантці, а нагорі тим часом двоє чоловіків розмовляли хтозна про що, але думали — про неї.

Гарний настрій не залишав її й пізніше, в саду. Вона зовсім не хотіла, щоб сталося щось надзвичайне; тільки б далі тривав цей мовчазний двобій, тільки б далі ті двоє чоловіків перекидалися думками про неї — після такого довгого небуття так приємно відчувати, що існуєш знову, хай навіть у вигляді м’ячика.

— Ну що, кроленятко, все чудово, правда? Правда ж, чудово, кролику, га? Чи, може, такі речі тобі не до вподоби?

Кролик, обізнаний, власне, тільки в таких речах та ще хіба в сортах капустяного листя, глибокодумно поворушив носом і погодився, що все й справді чудово.

Потім Ніколь якийсь час, як завжди, поралася в квітнику. Зрізані квіти вона залишала в заздалегідь визначених місцях: садівник потім занесе їх до вітальні. Дійшовши до урвища над морем, вона відчула раптом потребу поділитися з ким-небудь своїми почуттями; та що довкола нікого не було, довелося замість розмови вдовольнитися роздумами. Її трохи бентежило усвідомлення того, що вона відчуває потяг до чужого чоловіка; але в інших жінок бувають коханці — а чим я гірша? В сяйві погожого весняного ранку чоловічий світ не здавався забороненим, і думкам було вільготно, як квітам під вітром, і вітер той грався її волоссям, аж голова йшла обертом. В інших жінок бувають коханці... Та сама сила, що вчора диктувала їй покору Дікові аж до готовності прийняти разом з ним смерть, сьогодні змушувала її радіти п’янкому вітрові й ставити таке просте й логічне запитання —«а чим я гірша?».

Сівши на невисокий парапет, Ніколь задивилася на море. Але з глибин іншого моря, безмежного моря фантазії, їй пощастило виловити цілком реальну і тим дорожчу здобич — істину. Якщо вона не повинна завжди почуватися невід’ємною часткою Діка — такого, наприклад, яким він був учора ввечері, то, виходить, вона може існувати сама по собі, а не тільки як витвір його розуму, як довічне віддзеркалення його сяйва.

Ніколь обрала це місце на парапеті тому, що внизу, на спадистому схилі під скелею, зеленів город, і крізь віття дерев їй видно було двох селян, що копали грядки, перемовляючись на суміші місцевого й провансальського діалектів. Їхні слова й жестикуляція привернули її увагу, а потім вона збагнула й зміст їхньої розмови:

— Отутечки я її й поклав...

— А я її водив отуди, за виноград.

— Їй це за дурничку—та й йому теж. Якби ж то не клятий пес. Тож, кажу, поклав я її отутечки...

— Ти граблі захопив?

— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!

— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...

— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...

Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони казали, видавалося їй цілком природним: одному потрібно це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і по дорозі назад її знов огорнули сумніви.

Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і почала малювати голову Томмі.

— Того руки не болять, що уміють... Веретено крутиться, — всміхнувся Дік.

Як він може після всього молоти дурниці? Подивився б на себе