Ден Браун - Інферно

Сінскі кивнула.

— Якось він схарактеризував себе як чоловіка, що потрапив у пастку на кораблі, де кількість пасажирів подвоюється щогодини, а він тим часом відчайдушно намагається спорудити рятівний човен іще до того, як корабель потоне від власної ваги. — Вона помовчала. — Він виступав за те, щоби викинути за борт половину людства.

Ленґдон скривився.

— Моторошна думка.

— Та отож. Цобріст твердо вірив, що різке скорочення людської чисельності колись визнають героїчним діянням...

як момент, коли людство зробило вибір на користь свого виживання.

— Це вже занадто!

— А ще гіршим є те, що Цобріст має однодумців. Коли він загинув, то для декого став справжнім мучеником. Не знаю, із ким ми зіткнемося у Флоренції, але доведеться бути вкрай обережними. Ми не єдині, хто намагатиметься знайти його чуму, і заради вашої ж безпеки ніхто не має знати, що ви прибули до Італії шукати її.

Ленґдон розповів їй про свого приятеля Іґнаціо Бусоні, фахівця з творчості Данте, який, на переконання професора, може повести його до Палацо Веккіо, щоби спокійно після закінчення роботи музею дослідити полотно з написом «Cerca trova», який був також і в проекторі Цобріста. Можливо, Бусоні допоможе Ленґдону розшифрувати химерну цитату про «очі смерті».

Сінскі відкинула назад сріблясто-сиве волосся й уважно поглянула на Ленґдона.

— Шукайте — і знайдете, професоре. Час спливає.

Сінскі пішла до бортової комірчини й принесла звідти найнадійнішу рурку ВООЗ, призначену для небезпечних матеріалів, яка мала здатність герметично зачинятися за допомогою біометричних даних.

— Дайте мені ваш великий палець, — сказала вона, кладучи маленький контейнер перед професором.

Ленґдон здивувався, але зробив так, як вона йому сказала.

Сінскі запрограмувала рурку таким чином, щоби Ленґдон був єдиною людиною, яка має змогу її відімкнути. А потім взяла маленький проектор і засунула всередину.

— Уявіть собі, що це переносний сейф, — усміхнулася вона.

— Із символом біологічної небезпеки? — збентежено спитав Ленґдон.

— Іншої ми не маємо. Але тут є позитивний аспект — усі боятимуться навіть доторкнутися до неї.

Ленґдон вибачився й підвівся, щоби сходити до туалету й заодно трохи розім’яти ноги. Коли він пішов, Сінскі спробувала запхати рурку до кишені його піджака. На жаль, вона там не поміщалася.

«Не можна, щоби він носив цей проектор у всіх на очах», — подумала вона і знов пішла до комірчини, щоб узяти скальпель і набір для накладання швів. Із точністю фахівця своєї справи вона розпорола підкладку професорового піджака й швидко змайструвала в ній потайну кишеньку такого розміру, щоби туди змогла увійти рурка.

Коли Ленґдон повернувся, вона саме робила завершальні стібки.

Професор заціпенів і витріщився на жінку так, наче вона щойно розкраяла ножем «Мону Лізу».

— Ви розрізали підкладку мого піджака?! Та це ж «Гарріс Твід»!

— Розслабтеся, професоре, — відказала Сінскі. — Я досвідчений хірург. І шов вийшов цілком професійним.

Розділ 68

Залізничний вокзал Венеції Санта-Лючія — це елегантна низька споруда із сірого каменю і бетону, спроектована по-модерновому мінімалістично. Її фасад позбавлений будь-яких табличок і написів за винятком одного знака: крилатих літер FS — символу державної залізниці («Ferrovie dello Stato.»).

Вокзал розташовується в найдальшому західному кінці Гранд-каналу, тож пасажирам, котрі прибувають до Венеції, треба ступити лише один крок від станції, щоб опинитися в гущавині історичних пам’яток, характерних запахів і звуків.

Солоне повітря — перше, на що зазвичай звертав увагу Ленґдон: чистий морський бриз, присмачений духмяним ароматом здобної піци, яку продавали тут, біля вокзалу. Сьогодні вітер дув зі сходу, а з ним линув слабкий запах дизельного палива від довгої вервечки водних таксі, які стояли із заведеними двигунами неподалік, у припливних водах Гранд-каналу. Десятки капітанів цих човнів вимахували руками і гукали прибулим гостям, сподіваючись заманити нову партію туристів на свої таксі, гондоли, маршрутні теплоходи вапорето і приватні катери.

«Хаос на воді», — подумав Ленґдон, окинувши поглядом плавучий транспортний затор. Дивно, але затор, який у Бостоні доводив би людей до сказу, у Венеції мав чудернацький, але привабливий вигляд.

Зовсім поряд із каналом у надвечірнє небо стримів знаменитий фарбований мідянкою купол церкви Сан-Сімеоне Пікколо. В архітектурному плані це була найбільш еклектична церква в Європі. Її незвично зелений крутий купол і круглий вівтар збудовані у візантійському стилі, а мармуровий нартекс із колонами скопійований із класичного про- наосу римського Пантеону. Над парадним входом височів приголомшливий фронтон із чудовим мармуровим рельєфом, на якому було зображено легіон святих мучеників. «Музей, що повільно опускається під воду». Та навіть потенційні наслідки такого занурення були нічим порівняно з тією небезпекою, котра, як боявся Ленґдон, крилася десь під містом.

«І ніхто про це навіть не здогадується...»

Рядки поеми, написані на звороті посмертної маски Дайте, і досі крутилися в Ленґдона в голові, і він подумав: «А куди ж ці рядки нас заведуть?» Папірець із переписаною поемою лежав у нього в кишені, але саму гіпсову маску Ленґдон — за порадою Сієнни — загорнув у газету й обережно поклав у камеру схову на залізничній станції. Хоча та комірка здавалася жахливо недоречною для зберігання такого цінного експоната, сховати маску там все ж було безпечніше, аніж ходити з гіпсовим предметом по місту, яке стоїть на воді.

— Роберте! — Сієнна, яка йшла попереду з Феррісом, махнула йому рукою, указуючи на таксі. — У нас обмаль часу.

Ленґдон поспішив до них, хоча як знавець і шанувальник архітектури вважав майже блюзнірством похапцем подорожувати Гранд-каналом. Мало які венеціанські атракціони були приємнішими за прогулянку на борту вапорето — основного міського виду транспорту. Таку прогулянку слід здійснювати пізно ввечері, сидячи в носовій частині судна під відкритим небом, щоб помилуватись підсвіченими соборами й палацами, що пропливають повз.

«Сьогодні вапорето не буде», — подумав Ленґдон. Ці водні теплоходики були вкрай повільними, тому швидшим варіантом бачилися водні таксі. На жаль, черга до водних таксі біля залізничного вокзалу здавалася нескінченною.

Ферріс, не бажаючи довго чекати, швидко взяв справу у свої руки. Видобувши з кишені грубенький стос купюр, він підкликав водний лімузин — блискучий венеціанський кабріолет, змайстрований із південноафриканського червоного дерева. Хоча це елегантне судно, безперечно, демонструвало надмірність, воно гарантувало конфіденційну й швидку подорож: до п’яца Сан-Марко можна було добратися за якихось п’ятнадцять хвилин.

Водій виявився напрочуд вродливим чоловіком у костюмі «Армані», зшитому на замовлення. Він був схожий скоріш на кінозірку, аніж на шкіпера, але це ж, зрештою, Венеція — край італійської елегантності.