Жозе Сарамаго - Євангелія від Ісуса Христа

настільки, що міг би повчити свого найстаршого брата, якби такий замах на авторитет старшого віку був дозволений суворими правилами родинної ієрархії. Щодо Якова, то він, сміючись над невмінням Ісуса, сказав йому: Той, хто зробив тебе пастухом, загубив тебе, і важко було уявити собі, щоб ці слова, сповнені приязної іронії, могли ховати в собі якусь потаємну думку або були наділені другим змістом, а проте, почувши їх, Ісус рвучко відсахнувся від верстата, а Марія сказала своєму другому синові: Не говори про згубу, не клич диявола та зло в наш дім. Але ж я нікого не кликав, мамо, відповів приголомшений Яків, мені просто так сказалося. Ми всі чули, щó тобі сказалося, відрубав Ісус, чув я і чула наша мати, і це в її голові пастух поєднався зі згубою, а не в твоїй, ти нічого про це не міг знати, а вона знає. Я тебе остерегла, сердито промовила Марія. Остерегла тоді, коли зло було вже скоєне, і я тепер дивлюся й не бачу його. Найсліпіший сліпець — це той, хто не хоче бачити, сказала Марія. Ці слова розсердили Ісуса, який відповів із гнівом у голосі: Замовкни, жінко, бо якщо очі твого сина й побачили зло, то спочатку воно постало перед тобою, але ті самі очі, які ти щойно назвала сліпими, побачили й те, чого ти не бачила й не побачиш ніколи. Авторитетний голос першонародженого сина і твердість його тону, а також загадковий зміст його слів примусили Марію відступити, а проте в її відповіді пролунало останнє застереження: Пробач, я не хотіла тебе образити, нехай Господь завжди оберігає світло твоїх очей і твоєї душі. Яків дивився на матір, дивився на брата, він розумів, що вони посварилися, але не мав найменшого уявлення про те, які давні причини могли пояснити цю сварку, а для виникнення нових причин не вистачило б часу. Ісус рушив до будинку, але, переступаючи через поріг, обернувся і сказав матері: Відішли дітей, нехай вони пограються десь надворі, бо мені треба поговорити з тобою, а також із Яковом та Йосипом. Малюки повибігали з дому, і будинок, ще хвилину тому переповнений дітлахами, раптом спорожнів, і четверо людей посідали на підлогу, Марія між Яковом і Йосипом, Ісус навпроти них. Запанувала тривала мовчанка, ніби всі, наперед домовившись, хотіли дати досить часу дітям, чия присутність була небажаною, щоб вони встигли відійти на таку відстань, куди навіть відлуння від їхньої розмови не долинатиме, а тоді нарешті Ісус заговорив, повільно карбуючи слова: Я бачив Бога. У першу мить на обличчі матері та братів з’явився вираз священного жаху, який швидко змінився виразом обережної недовіри, а між першим і другим виразом на обличчі Якова встигло промайнути щось подібне до виразу зловтішної підозри, а на обличчі Йосипа — захоплене збудження, тоді як тінь гіркого смирення затьмарила погляд Марії. Ніхто не обізвався, і тоді Ісус повторив: Я бачив Бога. Якщо, за народним повір’ям, мить мовчанки означає, що пролетів янгол, то тут вони, либонь, пролітали знову й знову, один за одним, Ісус сказав усе, що хотів сказати, його родичі не знали, що йому відповісти, певно, незабаром усі вони підведуться, і кожне з них повернеться до свого життя, запитуючи себе, чи не наснився їм сон, адже надто неймовірним було те, що повідомив їм Ісус. Проте мовчанка, якщо дати їй час, має ту властивість, що сама себе заперечує, вимагаючи, щоб хтось неодмінно її порушив. Тому, коли напруга чекання стала нестерпною, Яків поставив запитання, не наповнене жодним конкретним змістом, суто риторичне запитання, як то кажуть: А ти певен? Ісус нічого не відповів, лише подивився на брата таким поглядом, яким, певно, дивився на нього Бог зі своєї хмари, й утретє повторив: Я бачив Бога. Марія не стала нічого запитувати, лише сказала: Тобі привиділося. Мамо, привидітися може все, що завгодно, але те, що нам увижається, не розмовляє, а Він говорив зі мною, — відповів Ісус. Яків оговтався від замішання й вирішив, що в брата з головою не все гаразд — що за нісенітниця, він бачив Бога й розмовляв із Богом? У такому разі чи не Господь поклав тобі ті монети в торбу, запитав він з іронічною посмішкою. Ісус почервонів, але відповів сухо: Ми все одержуємо від Господа, Він завжди шукає і знаходить дороги, які ведуть до нас, і ці гроші я одержав не від Нього, але за його сприяння. І що ж тобі сказав Господь, і де ти був, коли його бачив, уві сні чи наяву? Я був у пустелі, шукав там вівцю, й він покликав мене. І що він тобі сказав, якщо тобі дозволено повторити його слова? Що одного дня він зажадає від мене моє життя. Життя кожної людини належить Господу. Так я йому й сказав. А він? Що в обмін на життя, яке я йому віддам, він обдарує мене могутністю й славою. Ти здобудеш могутність і славу, після того як помреш? — запитала Марія, не певна, що вона все почула правильно. Так, мамо. Але яка слава, яка могутність може бути дарована тому, хто помер? Я не знаю. Тобі це примарилося. Я не спав, а шукав у пустелі вівцю. І коли Господь захоче взяти твоє життя? Я не знаю, але він сказав, що знову прийде до мене, коли я буду готовий. Яків подивився на брата з тривогою в погляді, а тоді висловив припущення: Жарке сонце пустелі вплинуло тобі на голову, а Марія несподівано запитала: А вівця? Що сталося з вівцею? Господь наказав мені принести її в жертву, щоб скріпити нашу угоду. Ці слова обурили Якова. Ти блюзниш, брате, Господь уклав угоду зі своїм народом, а не з окремою людиною, такою, як ти, син теслі, пастух і більше ніхто. Марія, судячи з виразу її обличчя, схоже, докладала великих зусиль, щоб зловити якусь думку, так ніби боялася, що вона зникне з-перед її очей, але нарешті зловила її за кінчик і поставила те запитання, яке хотіла поставити: А що то була за вівця? Це було те саме ягня, яке я тримав на руках, коли ми зустрілися в Єрусалимі, біля брами Рамала, я тоді не захотів віддати його Господу, й Господь тепер у мене його забрав. А яким він був, Бог, коли ти його побачив? Він був у хмарі. Відкритій чи закритій? — запитав Яків. То був стовп диму. У тебе не все гаразд із головою, брате. Якщо