Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

було видно, як на березі водойми посеред посольства засмагають дружини радянських дипломатів. А ще ліпше було видно незліченний частокіл антен, до яких можна було рукою дотягнутися і які неначе простромлювали папські палати.

Товариш Харкавий на все життя стане почесним гостем у посольстві СРСР в Італії. Почуватиметься тут, як удома. Бо з тими папами, котрі римські, він ще матиме немало клопоту.

– Не бійся. Тепер йому вже нічого не загрожує, – обіймаючи кохану, заспокоював її Андрій. – Вони відпустять його в монастир. Монастирі вони контролюють ще сильніше, ніж психлікарні.

Про його місцезнаходження ніхто не здогадувався. Зробили кілька рейдів у лісах для годиться, понишпорили по партизанських криївках і заспокоїлися. Виглядало так, що вони вважали себе тріумфаторами, тому Андрієве зникнення могли оформити, як розстріл. Під час утечі. Найпоширеніша форма оформлення ліквідації без суду та слідства. А цю юридично подібну процедуру застосовували не частіше, ніж раз із десяти, тому проблеми школяра справді не існувало, оскільки не існувало його самого.

Практично щодня до нього навідувалася Світлана. Вона приносила йому їсти. Свіжі овочі з базару, хліб… Однак тривати так довго не могло. Ця самоліквідація ставала нестерпною. Особливо тяжкою була думка, що там, у лабетах антихристів, залишаються батьки. Чи живі вони ще? Адже вдома їх не було.

Гоша, якому легко повірили, та ще й прийняли за чисту монету те, що його зв’язали втікачі, розповідав Світлані, що мати і батько Андрія залишаються у в’язниці. Виглядало так, що про них неначе забули. Андрій тим часом не забував ні на мить. У нього було два варіанти: здатися в обмін на волю батьків або зробити відчайдушну спробу визволити їх. І він таки схилявся до другого. Поділився наміром зі Світланою, і вона одразу схвалила таке рішення. Мало того, запропонувала свою максимальну допомогу.

Залишалося чекати слушного моменту, коли особовий склад районного управління КГБ виявиться мінімальним. Такою нагодою мало стати професійне свято чекістів. Було заведено останніми роками влаштовувати масові, до чортиків гуляння, коли офіцери з сім’ями та бійці напивалися, як свині. Спочатку стіл накривався прямо в управлінні, а потім розгул продовжували до ранку на природі.

Чекати довго не довелося. День утворення НК припадав на найближчу неділю, тож усе йшло наче за планом. А на природі розслабилися святкувальники, як ніколи. Останні дні виявилися важкими для нервової системи: довго вовтузилися з тими хрестами, але перемога була за гебістами. Голова Комітету держбезпеки уже відбув до Києва, тому гульба видалася на славу – лише встигай підвозити пальне.

Окраєць лісу неначе відбився від головного масиву. «Мєсниє» називали його Скороднем, бо з-за нього випливало щоранку сонце, нагадуючи, що скоро – день. Одразу після війни зародився ритуал проведення начальницьких оргій саме тут. По-перше, партійно-радянський актив організовувати п’янку в самому лісі не наважувався. Бо тут була аж до 1956 року влада не радянська, а бандерівська. По-друге, туди міг забрести будь-хто, а гульбища начальства мусили проходити подалі від громадського ока – жорстке правило номенклатури впродовж усіх восьми літ її влади. Отож Скородень – ідеальне місце, Чекісти запросили на своє свято також і партійне та комсомольське керівництво району. Товариш Тропченко проголосив тост за бойовий загін партії, перехилив ще дві чарки й поїхав разом з іншими старшими товаришами керувати районом, а комсомольці залишилися. На чолі, звичайно, з Пашею, тобто Павлом Михайловичем, який останнім часом особливо зблизився з «озброєним загоном» і відчував, що це значно серйозніше, ніж пияцький комсомол. На чекістську маївку він узяв добрячий загін своїх активісток. Шкода, що деякі офіцери, не подумавши, прихопили дружин, але на те він і чекіст, щоб проявити бойову «сноровку».

Поки благовірна нарізає огірки, можна усамітнитись у кущах із комсомолкою і на марші та пішим порядком зробити крадькома добре діло, що й красить справжнього мужчину, яким повинен бути кожен енкаведист. Паша командував цим парадом розпусти. Моргаючи своїм дівицям, мовляв, біжи, склади компанію лейтенанту, що відлучився неначе по нужді, а насправді чекає нагоду для демонстрації злиття комсомольських рядів і силових органів.

Свято видавалося на славу, поки одна з комсомолок не заревіла в кущах. Вона репетувала несамовито, неначе розірвало її там навпіл. Давно п’яне як ніч товариство, ледь тримаючись на ногах, кинулося на крик «недорізаної». Від того, що побачили, можна було жахнутися. Капітан Дорошенко, заступник Феофанова, висів на ялиці. Тіло було ще тепле, але мертве. Чекісти, тримаючись за сосни, стріляли у всі сторони. Що коїлося в голові кожного з них? «Опять ета бандеравская сволачь!»

– Я вижу его! – неначе протверезів один із бійців.

І почав цілити у східному напрямі. Там справді між деревами мерехтіла тінь – чи то людини, чи то звіра. Але який звір міг би повісити чекіста? Проте й на людину воно не зовсім скидалося. Обросле і в лахмітті, як печерний дикун.

Неандерталець вискочив з узлісся і помчав під кулями в кукурудзяне поле. Його могли наздогнати тільки семиграмові переслідувачі. Самі чекісти, з огляду на професійне свято, в оцій конкретній ситуації не мали змоги переслідувати не «вероятного, а реального противника».

Паша за ходою впізнав «звіра». То був Діма.

Тієї ж ночі, після свята, з райуправління з-під варти зникли громадяни села Кедрівка Бальтазари. Наступного дня, протверезившись, чекісти оточили їхню хату. Увірвавшись всередину, нікого не виявили. Терміново з Києва до району знову прибув генерал-полковник Кушнірук. Ситуація могла піти по другому колу, а цього після отриманої перемоги нікому не хотілося б. Відрядження у цей клятий район він уже сприймав як десант не просто на ворожу територію – на іншу планету. Від цього виродка, що викликає власну кров на поверхню власного тіла, можна було чекати що завгодно. Ясна річ, визволення батьків – для нього не проблема.

В «Акваріумі» Кушнірук дуже ретельно проходив курс ізотеричних наук. Як фаховий спецслужбовець найвищого рангу, він знав, що не зважати на спіритизм, магію та всіляку іншу трахомудію не можна. Не нехтував же сам товариш Сталін, який возився з цим Мерінгом, як з писаною торбою. А чого варте звихнення на езотеризмі й тибетській свастиці Гітлера з Гімлером. Тому чекістгенерал себе заспокоював, що віра в Бога, яка йому по службі не личить, не має нічого спільного з урахуванням тих обставин, що противник може вдаватися до застосування ізотеричних методів. Ясна річ, своїми чудесами цей маг намагався схилити його до віри в Бога. Але не на того натрапив. Подумаєш – телепат, що вгадав смерть його дружини? Ну, вгадав… Сказав, що вмре, і вона вмерла. І