Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Сеньйора Маєр, напевне, красуня? — поцікавилася Зузу.
- Мені це невідомо, мадемуазель. Але раз їй вдалося так швидко замати нового нареченого, то треба гадати, що вона непогана з себе.
- Те ж саме, на вашу думку, треба думати й про її дітей, цих самих Новара? Як, до речі, їх звати?
- Я не пригадаю, щоб батьки називали мені їхні імена.
- Б'юся об заклад, що вам дуже кортить дізнатися їх.
- Навіщо?
- Не знаю, щойно ви з неприхованим інтересом говорили про цю парочку.
- Цього я за собою не помітив, — відповів я, ображений до глибині душі. — Я ж не маю ні найменшого уявлення про цих молодих людей, але не буду заперечувати, що двоєдиний образ брата й сестри завжди уявлявся мені чарівним.
- Шкодую, що мені довелося постати перед вами самотою і в однині.
- По-перше, — з поклоном відповідав я, — у єдиності теж чимало чарівного.
- А по-друге?
- Подруге? Я ненароком сказав «по-перше». І ніякого «по-друге» не знаю. Хіба що, звичайно, існують ще й інші чарівні комбінації, окрім сестри й брата.
- Па-та-ті-па-та-та!
- Не треба так говорити, Зузу, — втрутилася мати в наш диспут. — Що подумає маркіз про твоє виховання?
Я негайно запевнив, що мої думки про мадемуазель Зузу не так-то легко вибити з шанобливої колії. Зі сніданком якраз було покінчено, й ми перейшли пити каву до вітальні. Професор оголосив, що не може взяти участь у нашій ботанічній прогулянці, оскільки має повернутися до себе в музей. Ми всі разом спустилися в місто, та на Авеніда да Лібердада він з нами розпрощався, з щирою теплотою потиснувши мені руку — треба гадати, на знак подяки за щирий інтерес до його музею. Він сказав, що я дуже приємний, вельми бажаний гість у його домі й залишуся таким на весь час мого перебування в Лісабоні. Якщо у мене знайдеться часинка і я захочу згадати минуле й зіграти партію в теніс, то його дочка із задоволенням візьме мене в місцевий клуб тенісистів.
Зузу захоплено підтвердила його слова.
Ще раз потискуючи мені руку, він з добродушно поблажливим виглядом кивнув у її бік, як би й мене просячи про поблажливість.
З того місця, де ми розпрощалися з професором, справді було як палицею кинути до хвилястих пагорбів, серед яких на берегах ставків і озер, в ґротах і на залитих сонцем спадистих схилах простяглися знамениті насадження — мета нашого походу. Рухалися ми в різному порядку; іноді дон Міґель і я йшли обабіч сеньйори Кукук, а Зузу швидко крокувала попереду. Потім я раптом виявлявся один біля гордовитої пані; Зузу й Уртадо миготіли на віддалі. Траплялось нам залишатися й удвох із Зузу, так що за нами або перед нами ішла сеньйора зі скульптором опудал, який, все-таки частіше йшов біля мене, оскільки хотів розтлумачити мені особливості тутешнього ландшафту, чудеса цього рослинного світу, й, зізнаюся, так мені було найприємніше, звичайно, не через «майстра опудал» та його пояснення, а тому, що горезвісне «по-друге», яке я так завзято заперечував, поставало для мене в чарівному поєднанні матері й дочки.
Тут буде доречно зазначити, що природа, хай би якою вона була привабливою, не може відвернути нашу увагу, якщо вона цілком скерована на «людське». Незважаючи на всі свої претензії, природа — це лише лаштунки, декорації. Але треба віддати їй належне: тут вона справді заслуговувала на визнання. Гігантські коніфери,[182] що досягали добрих п'ятдесяти метрів у висоту, мене таки вразили. Подекуди цей чарівний куточок землі, де буяли віялові та пір'ясті пальми з усіх частин світу, своєю буйною, строкатою рослинністю нагадував незайманий ліс. Екзотичні очерети, бамбук і папірус облямовували штучні озерця, на водах яких плавали качки-мандаринки. То тут, то там у темній зелені миготіли густі оцвітини пальмових лілей, з яких здіймалися величезні білі дзвіночки бутонів. Деревовидні папороті — ця найдавніша рослинність землі — місцями утворювали плутані і неправдоподібні гаї з корінням, що несамовито розрослося, й стрункими стовбурами, над якими здіймалося листя, густо всипане брунатними спорами.
- На землі знайдеться дуже мало куточків, — зауважив Уртадо, — де ще ростуть деревоподібні папороті. Взагалі ж папороті, що не знає цвітіння, та, власне, й не має насіння, народні перекази з найдавніших часів приписують таємничі й чудодійні властивості, й насамперед це здатність до любовної ворожби.
- Фе! — пирхнула Зузу.
- Що ви хочете цим сказати, мадемуазель? — поцікавився я. — Я просто дивуюся, чому діловито наукова згадка про «любовну ворожбу», анітрохи не уточнену, у вас викликало стільки емоцій. Яке з цих двох слів обурило вас? Любов чи ворожба?
Вона не відповідала, тільки зміряла мене гнівним поглядом і навіть зробила якийсь загрозливий порух головою.
Одначе вийшло так, що я опинився поруч з нею, і ми пішли слідом за відтворювачем тварин та расово гордою maman.
- Любов — це, власне, і є чарівництво, — сказав я. — Чого ж дивуватися, що первісні люди, так би мовити, люди Папоротевої доби, які, звичайно, існують і зараз, бо на землі все існує одночасно й упереміш, намагалися ворожи ти за допомогою папоротевого листя?
- Це непристойна тема, — обірвала вона мене.
- Любов? Як жорстоко ви це сказали! Краса викликає любов. Почуття і думки тягнуться до неї, як віночок квітки до сонця. Не думаєте ж ви вичерпати красу вашим одно складовим вигуком?
- Як на мене, то це брак смаку — хизуватися своєю зовнішністю й заводити мову про красу.
На цю відвертість я був змушений відповісти так: — Ви дуже злі, пані. Невже ж людину з благопристойною зовнішністю слід карати, позбавляючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь афериста Фелікса Круля», після закриття браузера.