Володимир Галайчук - Українська міфологія

чи так нехотячи (мати скинула). То казали все, шо на Івана їх можна було бачити. Один день. Шось вони там співали, вбрані були в якомусь білому».[1705]

— «А русалки, в нас такої води нема, а в’ни більше коло ріків. То, кажут, шо то ті діти, шо нехрещéні повмирали, і на кім світі… То з декотрих — ангели, а декотрі, може, слабші, чи за них менше моляці родичі, і вони русалки. Кажут, шо голова така, як у дівчини, в віночку, а сюди так гі риба, хвіст є. Колись казали, шо є русáлки. Нікому вони не шкодят».[1706]

Схожі уявлення характерні й для жителів Покуття: «Старі люди приказували, шо це ті русáлки постают з нехрещéних дітей. І вони находя сі в воді. А чо’, є багато, шо когось тєгнут у воду. Кажут, шо вона сі перетворює в птаха, є такий птах, шо кричит — Хреста! Хреста! — і в той момент треба якесь ім’я´ сказати, менше-більше чоловіче чи жіноче, але сказати треба. Кажут, шо вона перетворюєця, русалка, і в птаха, і… кричит, поминає сі хреста, шоб дати їй ім’я´ яке».[1707]

Для жителів Полісся й Волині русалки як померлі без хреста діти — це один із найчастотніших варіантів:

— «Тиї дітки, шо повмирали без пори, і вони перетворуюця на русалки. То тільки дітки».[1708]

— «Нехрещені діточки, вони йдуть до злого. Будь-які, будь-які, коли вони не вмирають: чи зимою, чи літом, — діти всі стають русалками в Русальний тиждень».[1709]

— «Казали, що недоношені, нехрещониє діточки оберталися, шо вони ангелята-русалочки».[1710]

— «Русалки — то малі діти, які вмирали, і дівчатка, і хлопчики».[1711]

— «Мусово скоро хрестили дітей, бо як вмре, то буде русалка».[1712]

— «Моя тьотка казала, шо пшеницю полола в полі, то бігли вони межею. Кричали: «Гух, гух, гух! Соломняний дух! Мене мати породила, в вінці на лавці положила». В білому. Колись то ше лякали дітей, шо не йди, шо там русáлки бігають».[1713]

Лелет

Оповіді про «некщеників» суголосні уявленням про ще одного колоритного персонажа, який має виразну локальну специфіку. Розповіді про нього побутують в обмеженому ареалі на межі Богородчанщини й Рожнятівщини. Ідеться про так званого лелета.

Можливо, саме цього персонажа мав на увазі І. Вагилевич, згадуючи про лелеків.[1714] Разом із тим слово «лелек» у цьому разі могло позначати й лилика (кажана). Зокрема, у такому значенні вживав це слово Александер Брюкнер, указуючи, що «з лелека місцями чорта учинено».[1715] Більш вірогідним є те, що своєрідним варіантом лелета є так звана перелéта, про яку Я. Фальковський писав, що «є то душа закопана нехрещена, вона перелітає та й просить Христа. Як хто почує, то повинен кинути зачінки (полотно — В. Г.), то тому чоловікови нічо не станеси».[1716]

Окрім слова лелет, говірці окресленої території притаманне й дієслово «лелетати» (лелет «лелече»).[1717] У словнику бойківської говірки, який уклав І. Вагилевич, знаходимо дієслово «лелекати» в значенні ‘схлипувати’, ‘ридати’. Вочевидь, і сама назва «лелет» є віддієслівною.

В одних випадках лелет — це якийсь лісовий птах:

— «Колись давно казали, шо десь по лісах бýли такі птáхи, шо їх лéлетами називали».[1718]

— «То птахі такі, вони по вечорах по лісах ходять і кричать, як діти. Воно таке, як сова, тільки більше».[1719]

— «Лелет — то то є птах такий у лісі, шо він лелéче. Колись я бýла в Сія´нці, робила, то лелетáв. Нявкає, так я´йкає, як та дитина. Він у лісі, птах той».[1720]

— «То такі птахи. Вони по вечорах вилітають і кричать дуже страшно, точно як людина. Як колись з роботи ходили, то воно перед тобою скаче і кричить так страшно, то треба тікати, мовчати та йти собі з Богом. То ми потім раніше з роботи почали ходити, поки сонце не зайде».[1721]

— «Сивий, сивуватий, трохи подібний до зозулі і не такий, як сокіл. Птах плаче, як дітина: «Ле-ле-ле-ле-ле…» Кажут, як дуже лелече, то на війну».[1722]

Імовірно, цим птахом є сич. Так пояснював слово «лéліт» і Борис Грінченко.[1723]

В інших випадках лелетами називали душі передчасно померлих людей: «А колись ми йшли з гóрів, я дíвчинов ще, ішла [з]відти з Осмолоди (с. Осмолода Рожнятівського району — В. Г.), з гóрів, і ми йшли попід гору, нас ішло три, ми лишилисі поїзда і йшли пішки. Ну ми співали. Ми заспіваємо, а то нам: «А-ле-ле-ле-ле-ле-ле-ле!..» Ми знов — а то знов — понашє´лосі[1724] нам. Ну та казали, шо вбило чоловіка десь там у лісі недалеко, шо то та душє ни хотіла того співу. Ми прийшли на горý, то сі називав Чортів звір,[1725] — то як сі звіяли вітрó, як нагнуло над нами вербý, там в кінци мóста, то нас тов вербóв хотíло придушити (Я не дуже щось виділа, — дівки наперéд мене йшли, то виділи, тому що я первак, я перша в мами. А первак роль іграє, і мізинка роль іграє. Нічо’ не привиджує сі, нічо’ не шкодит так). Той лелет — то тоже якесь таке, як упирь, як душа, тота, шо невчасно… свóю смертю людина помирає вчасно, а коли якесь трагічне, то… Може, то той лелет нам тогди глумóвся: «Ле-ле-ле-ле-ле-ле-ле!..»[1726]

Водночас найчастіше лелет — це птахоподібне втілення душі «некщеника»:

— «Лелети то бýли колись. Казали, шо в лісі є. То як дитину стратили, то воно плакало вночи. Бо воно нехрещéне. Вевкало, гойкало по горах. Може десь завести».[1727]

— «Коли жінка вродит дітину та й задушит і верже в лісі, то в’на перетворюваласьи в лелета. На Микучині (полонина — Ю. Г.) багато років лелетав, де була задушена дітина небожков Дубихов».[1728]

— «Мале, коли складетьсьи, голе, трохи поросле пір’єм; зелене, як жьиба, має круглий жьибічий писок. Крила його подібні до крил летючої миши. Кажут, що коли жінка вродит дітину та й задушит і верже в лісі, то в’на перетворюваласьи в лелета».[1729]

— «Птах сей утворює сі з тої дітини, яку мати вродила в гріху й, аби скрити від лю´дського ока пóзір, вівер[г]ла в лісі. Його тьижко увидіти, бо він лелече переважно по нóчах, по півночи; забиваєтьсьи в глуш лісів, де би його не тривожили, та й лелече. Коли люди чують його лелетання, то дуже боязко стає, бо він лелече так, як плаче (стає якось сумно)».[1730]

Відьма

Згідно з уявленнями українців, відьма — це жінка, котра завдяки надзвичайним здібностям шкодить людям. У різних етнографічних районах України відьму інакше називають знахурка, ворожиля, волохшебніца,