Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Волхви півночі говорили, що так в дітях урівноважувалися чоловічий та жіночий початок. Ророс – країна воїнів. Тут не існувало слабкої чи сильної статі, але їхні відмінності помічали, дозволяючи тим проявлятись у своєму кращому вигляді.

Та, звісно, після чуми, півстоліття тому, коли обов'язки розділилися, змусивши чоловіків стати на захист ослабленої держави, а жінок – зайнятись фермерством та лікувати заражених, почав розквітати патріархат. Тільки за останні роки ця соціальна система вже почала зникати, хоча й досить повільно.

Забуваючи ті події, деякі чоловіки, здебільшого заможні мігранти з патріархальної Вірляни, намагалися принизити жінок, звиклих до рівного існування. Вони вдало ігнорували і той факт, що в часи розквіту жахливої чуми, жінки займалися хворими саме тому, що були генетично сильнішою статтю. Легше переносили хвороби і частіше одужували.

Навпаки – консервативні чужинці вивертали минулі події таким чином, щоб аргументувати своє небажання допускати жінок у військову верхівку чи політику. Спиралися тільки на те, що боронити Ророс в чумний період ставали, переважно, чоловіки, забуваючи про підтримку в тилу, яку організовували жінки. Втім, вплив вірлянівців повільно щезав, завдяки обуренню жіночої частини аристократії.

– Дякую, – голос Демі вирвав розвідницю з давніх, дитячих спогадів, змушуючи поглянути в яшмові очі навпроти. – І за підтримку, і за... за те, що допомогла Івору.

– Облиш, – Реквієм усміхнулася і показала очима вниз, на значок поручника, який, для зручності, вчепила на короткий, срібний ланцюжок. Тепер він знаходився трохи вище невеликого кулону у формі кинджалу, привертаючи до себе всю увагу. – Мені вже подякували.

– Але ти не виглядаєш щасливою.

– Просто досі не усвідомила зміни, які принесе з собою звання молодшого офіцера.

Дівчина з розумінням усміхнулася. Новий статус завжди дарував як обов'язки, так і владу. А у випадку Вієм, яка не володіла ні магією, ні титулом аристократки, ситуація помітно ускладнювалася.

– Ну то ви скоро там?! – почулося звідкись праворуч і зверху.

Злата Чеслава таки не витримала очікування, поглянувши на розвідниць з висоти оглядової вежі. Їй вже набридло це чергування й хотілося лише скоріше піти відпочивати. Втім, дівчата мали ще цілу хвилину вільного часу, тож навіть не озирнулися до роздратованої стихійниці.

– Чула, Маркус вчора потрапив в руки нашого Борея, за спробу оскаржити твоє підвищення. Він щось зробив тобі?

Здивовано поглянувши на Демі, Реквієм усміхнулася. Вона одразу здогадалася, від кого напарниця дізналася останні новини. Іноді її навіть дивувало, як Івора взагалі занесло в розвідку – цей чоловік мав неабияку любов до балачок. Проте, військові таємниці він не розголошував, тож байдуже.

– Не встиг, – білявка знизала плечима і мимоволі скривилася: – Ізбор надто вчасно з'явився, інакше я б і сама впоралась.

– Можливо, але й Боян не за гарні очі потрапив у спеціальний загін, – похитала головою демонолог. – Ти, звісно, сильна, втім... чорні маги можуть стати проблемою, навіть маючи третій рівень сили, як у Маркуса.

– Та байдуже, – ображено пирхнула Вієм. – Маніпулятора аурою теж не кожне закляття візьме.

Тихо розсміявшись, Демі лише махнула рукою, звертаючи до своєї вежі. Тільки біля вузьких сходинок, що вели нагору, на мить зупинилась. Нахилилась, згрібаючи руками колючий сніг, і зліпивши з того грудку – жбурнула в спину білявки, що вже підходила до сусідньої башти.

Сніжок потрапив прямо в ціль, зачепивши ліве плече – дівчина спеціально прицілилась, щоб не завдати зайвого болю правому, – і, сміючись, кинулась нагору, тільки б не отримати сніговим снарядом у відповідь:

– Це тобі за попереднє влучання!

Реквієм тільки гмикнула. Зараз помститися не вийде – час заступати на чергування, але потім, коли Демі розслабиться, вона відповість напарниці за підступний удар в спину. До завтрашнього ранку снігу має навалити ще більше – тут, на півночі небо ніколи не шкодувало опадів. Замість легкого дощу – дарувало зливу; замість невеликого снігу, властивого центральній та південній частині країни – тут починалася заметіль і утворювалися непрохідні кучугури.

Прийнявши зміну від Юліани, що мовчки передала журнал і поспіхом покинула вежу, Вієм роззирнулася. Після першого чергування, крім діжки для багаття та складеного в кутку хмизу з дровами, тут з'явилася широка лава, що стояла біля південої стіни, і невеликий, дерев'яний столик для їжі та ведення журналу звітності. Все стояло зручно й на своїх місцях, щоб не заважати в разі несподіваного нападу чи інших, непередбачуваних ситуацій.

На мить зупинившись, розвідниця кинула довгий погляд на північ, оцінюючи видимість територій. Мимоволі спохмурніла, розуміючи, що доведеться покладатися на власне чуття – очима зараз багато не побачиш. Потрохи починалася заметіль, тож згодом вона не бачитиме й на десять кроків від воріт.

Сівши на ослін, який повільно засипало снігом, що залітав всередину з усіх боків, Вієм тихо вилаялася на місцевих будівельників. Оглядові вежі не створювалися для затишного чергування, принаймні, не для порожніх солдат.

Втім, дівчина швидко знайшла вихід і навіть розважилася новим заняттям – медитацією. Так вона відчуватиме і всіх новоприбулих, і ситуацію навколо, і навіть зігріється. А ще – зможе повноцінно зайнятися власними, магічними каналами, що піддалися аномальним мутаціям ще в утробі. Звісно, магом вона вже не стане, хоча й досі відчувала тихий потяг до стихії.

Реквієм здогадувалася – якби не жертвоприношення, їй скорилася б вода, як і матері. Не дарма дощ дарував розвідниці сили, немов годинний відпочинок. Проте, вже нічого не змінити – вроджену аномалію не викорінити, втрачене не повернути. Можна лише скористатися існуючим положенням речей на власну користь.

Не розплющуючи очей, дівчина відчула, як поряд матеріалізувався Безь, прийнявши свою звичайну форму. Дух сів поряд, на лаву, і мовчки потягнувся волохатою рукою, такою схожою на котячу лапку, в кишеню її куртки, за солодощами.