Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Схід сонця сьогодні заздалегідь сховали густі хмари. За ніч вони повністю затягнули весняне небо, щоб вже за декілька годин розійтися густим снігом. Лапатий, він падав пухкими пластівцями, щільно вкриваючи промерзу за ніч землю, і ховав від погляду далекі, північні гори.

Поснідавши, Вієм щільніше куталась в шкіряну куртку, підбиту теплою, на хутряній основі, тканиною зсередини, та раз по раз ховала почервонілий ніс за комір. Їхнє з Демі чергування зовсім не тішило теплою погодою. Та й перспектива сидіти на вежах до завтрашнього ранку не надто подобалась.

– Гарна погода, скажи? – усміхнулася напарниця, підставляючи щоки сніжинкам. Не помітивши такого ж задоволення на обличчі білявки, Демі тільки знизала плечима: – обожнюю зиму. Напевно, мені б вистачило одного літнього сезону десь на південних островах, а потім ще три – з хуртовиною, морозом та густим снігом.

– Не розумію таких мрій, – буркнула Реквієм. – Добре, що за пори року в нашому світі відповідальна не ти. Зима – це добре, коли не треба сидіти на вежах цілу добу. Коли можна провести час з рідними, а не на завданнях з промерзлим одягом та вкрай задубілою шкірою.

Усміхнувшись у відповідь, брюнетка з задоволенням потягнулася, розминаючи м'язи. Настрій був чудовим. Можливо, цьому сприяло й неочікуване повернення Івора з Вієм, в яке вона досі не могла повірити. Занадто живими були спогади про величезного змія та вбитих товаришів.

Демі відчувала вдячність. Напарниця не покинула Ізбора, її командира та вчителя, тож ставлення до дівчини ставало все теплішим. І зараз зовсім не хвилювали будь-які деталі тих подій. Повернулися і добре.

– Постійно забуваю, що ти не маг, – похитала головою демонолог. – Для нас власна терморегуляція не є проблемою. Стихійникам взагалі добре – вони вміють керувати температурою не лише свого тіла, але й навколишніх об'єктів.

Неголосно гмикнувши, Вієм тільки очі закотила на це висловлювання. Маги – і цим все сказано. Їхній світ був таким же зручним для порожніх, як предмети побуту в домі правші для шульги. Втім, навіть шульгою жилося легше – їй це добре відомо, адже з народження ведучою рукою Реквієм була саме ліва. Звісно, вчитель навчив використовувати обидві кінцівки, особливо в бою, але писала вона й досі лівою. За звичкою.

– Про меншість завжди забувають, – з сумом відгукнулася розвідниця, але одразу усміхнулась: – гаразд, давай по вежах, поки нас заздалегідь не прокляли свої ж.

– Та що їм буде, – пирхнула Демі, неспішно прямуючи до воріт. Під її ногами хрустів сніг, що вже тонким простирадлом вкривав дорогу, і дівчина з сумом поглянула вниз. Хотілося, як в дитинстві, лягти на землю й малювати різні фігури, але зараз вона не могла собі це дозволити. – Посидять на дві хвилини довше і все. Та й взагалі... ми ще навіть не спізнилися! Мало того, що не в свою зміну, так ще й під Юліану зі Златою підлаштовуватись...

Златою була рудоволоса розвідниця – напарниця віконтеси Теофіль і її ж близька подруга, баронеса Чеслава. Некромантка Юліана та стихійниця вогню, працювали в команді ще з часів навчання. Не дивно, що й зараз вони виконували завдання в парі.

– Ну, якщо обирати між чергуванням та новою вилазкою на північний захід, до шахти, я б краще посиділа на вежі, – позіхнула Реквієм, наздоганяючи напарницю. – Щось взагалі бажання покидати залогу немає. Здається, мені вистачило останнього разу.

– Ти глянь, – здивовано усміхнулася брюнетка, озирнувшись через плече. – А нещодавно думала зовсім інакше. Хто там казав, що краще швидко впоратися із завданням і відпочивати в теплі по поверненні, аніж сидіти на холоді цілу добу?

– Це було до зустрічі з Йор, – розвідниця скривилася, мимоволі торкнувшись правого плеча. Вона вже встигла змінити бинти у лікаря Борея, але рана досі давала про себе знати – надто глибоко увійшли ведмежі кігті Кальк. – Здається, вийди я знову за ці ворота і на горизонті миттєво з'явиться черговий титан. А моя вдача не безкінечна. І взагалі, поруч з Івором вона тільки меншає. Хтозна, скільки ще мені благоволитиме Перун?

Замислившись над її словами, Демі на мить підняла голову до неба. Пригадала нещодавню грозу, що розпочалася саме перед боєм з титаном Ос і усміхнулася:

– І справді, Перун благоволить. Схоже, твоя сміливість прийшлась до душі суворому богу. Мені здається, я б не змогла... тоді я нічого не змогла вдіяти. Ще й Івор підставився через мене.

З подивом озирнувшись на напарницю, Реквієм зітхнула. Недовго думаючи – підхопила жменю снігу, аби як зім'явши той в грудку, і жбурнула в демонолога, отримавши у відповідь спантеличений погляд.

– Припиняй вже думати про дурню, – усміхнулася білявка, обтрушуючи змерзлі долоні. – Ти не єдина тоді розгубилася. Більше того, єдиним, хто одразу зорієнтувався – був Ізбор. А він точно не звинувачує тебе у власних ранах – наш командир сам вирішив захистити підлеглу, підставивши змію свою спину. І це було правильним рішенням, яке врятувало твоє життя.

«І його теж. За інших обставин я б не залишилась там», – додала вже подумки.

Перед нападом Йор дівчина ще сумнівалась у власному бажанні схилити на свій бік норовливого підполковника. Так, він не підкорявся генеральній старшині повністю, але й мати такого в союзниках – надто ризиково.

Напевно, усе змінила та мить, коли Івор штовхнув Демі, зігнавши її коня, аби захистити. Він ризикував загинути в ту ж хвилину, коли підставив спину гострим іклам титана, але навіть не вагався. Вієм не хвилювало, що саме штовхнуло чоловіка на цей вчинок: романтичні почуття, прив'язаність до учениці, чи відповідальність за своїх людей.

Просто... дії Ізбора нагадали їй батька. Всі ті історії, які розповідала бабуся маленьким Рем і Гнату, про сильного та відважного полководця. Про головнокомандуючого, що завжди дорожив людським життям більше, ніж золотом чи завойованими територіями.

Бабуся розповіла і про її ім'я, і про татову волю, вкладену в його сенс. За традиціями, в Роросі ім'я дівчинці завжди давав батько, щоб зростити в тій жагу до життя та силу протистояти труднощам. Хлопчиків навпаки – називала мама. За повір'ями, це зрощувало в чоловіках співчуття та усвідомлення цінності життя.