Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

вимогами СРСР. Він додав, що його бентежило, лише слово «репарації», оскільки воно могло підштовхнути американську громадськість до думки, що союзники мають на увазі готівку. Рузвельт запропонував замінити «репарації» на «компенсацію за збитки». Це мало вигляд як quid pro quo за допуск Франції до союзницької контрольної комісії. Французький гамбіт Сталіна, здавалося, цілком окупився. Президент знову підтримував маршала, а прем’єр-міністр залишився на самоті у протистоянні радянським вимогам щодо репарацій у розмірі 10 мільярдів доларів.

Черчилль повернувся до телеграми, яку отримав від воєнного кабінету, і зачитував окремі шматки тексту. Він використав усі свої риторичні здібності, намагаючись переконати Рузвельта знову змінити американську позицію, і майже досяг успіху. «Завжди було приємно слухати його промовисті вислови, — написав Стеттініус. — Красиві фрази лилися, як вода у стрімкому потоці». Президент знову почав вагатися. Дебати затяглися, і Сталін зрештою погодився з тим, що рішення щодо суми має ухвалити комісія з репарацій. «Ми надаємо комісії наші цифри, а ви — свої», — сказав він Черчиллю. Тоді прем’єр-міністр запитав Рузвельта: «Як щодо Сполучених Штатів?» «Відповідь проста, — мовив президент. — Суддя Рузвельт затверджує, і документ приймається»[392].

Черчилль хоч і переміг, проте був розчарований. Лорд Моран, який зустрів його пізніше ввечері, згадував пізніше, що Черчилля засмутили надмірні радянські вимоги. Американці не могли зрозуміти упертості Черчилля з цього питання. Моран пояснив Гаррі Гопкінсу, що «прем’єра сповнювали спогади про те, що сталося наприкінці Першої війни». Він вважав російські вимоги божевіллям. «Хто, — сердито запитував він, — збирається годувати голодну Німеччину?» Це не справило ніякого враження на Гопкінса, який порадив президенту прийняти радянську пропозицію. Він розповів Морану: «Росіяни на конференції серйозно поступилися. Тепер наша черга щось дати. Ми не можемо сподіватися, що вони завжди поступатимуться».

Британська позиція щодо репарацій сформувалася не без розрахунків на майбутні парламентські вибори: громадська думка не толеруватиме економічну політику, яка спричинить масовий голод у Німеччині. Надії Великої Британії на економічне відродження пов’язувалися зі збільшенням експорту до Західної та Центральної Європи. Її геостратегічні інтереси були прив’язані до створення Західноєвропейського Союзу. Обидві цілі потребували ослабленої, але не економічно розчавленої Німеччини. Черчилль та Іден чудово розуміли ці інтереси і жорстко захищали їх у Ялті[393].

Сталін видавався найменш задоволеним із трьох світових лідерів. Коли західні союзники змусили його поступитися, він в’їдливо зауважив: «А чи не зміните ви думку з цього питання вже завтра?» Наприкінці зустрічі він пробурчав достатньо голосно, щоб почули члени радянської делегації: «Можливо, США і Британія вже досягли згоди між собою». Сталін повернеться до питання репарацій за вечерею, господарем якої цього разу був Черчилль[394].

У 1917 р. більшовики прийшли до влади з обіцянкою припинити «імперіалістичну війну» і закликали нації світу укласти мир без анексій чи репарацій. Тепер Сталін прийняв зовсім іншу програму. Отримавши згоду союзників на анексію німецьких територій, радянське керівництво продовжувало вимагати левову частку накладених на переможену Німеччину репарацій. За іронією долі, саме «імперіалістичні» уряди прагнули обмежити жадобу здобичі «пролетарської» держави. У відповідь на занепокоєння американців і британців, озвучені на Московській конференції восени 1943 р., у Ялті радянські лідери таки погодились перейти від фінансових репарацій до репарацій натурою — обладнанням, сировиною і робочою силою, та обмежити термін репарацій десятьма роками. Але далі відступати вони не збиралися.

У лютому 1945 р. радянські газети вже публікували статті, які стверджували право радянського уряду заволодіти німецькими заводами та технікою на окупованій території. Контрольована державою радянська преса вітала ялтинські угоди як тріумф історичної справедливості. Єдиний спротив усередині СРСР походив із лав Ліги німецьких офіцерів, сформованої радянцями з німецьких військовополонених для проведення антинацистської пропаганди за лінією фронту. Згідно з повідомленнями таємної поліції, члени Ліги поставилися до новин із «винятковою ворожнечею».

Активіст ліги полковник Ганс Ґюнтер ван Гувен прогнозував, що ялтинські рішення зміцнять німецьку рішучість боротися: «Я хотів би просто дізнатись, де насправді проходить межа між поневоленням і компенсацією за збитки. Гітлеру неважко буде закликати до максимального опору, бо комюніке Кримської конференції не говорить нічого позитивного німецькому народу».

Сталін навряд чи міг би дбати менше про німецький народ. Ураховуючи масштабні знищення, спричинені німецьким уторгненням, радянський уряд волів отримати якомога більше німецького багатства. Згідно з підрахунками Майського, його амбітний запит задовольняв лише 20 % воєнних збитків. Оскільки радянська економіка була високо централізованою, вона могла поглинути необмежене вливання товарів і робочої сили, не створюючи безробіття. Нездатний задовольнити попит навіть на внутрішньому ринку, радянський уряд не цікавився розширенням купівельної спроможності зовнішніх ринків, таких як Німеччина. У геостратегічному плані відродження Західної та Центральної Європи не відповідало інтересам Радянського Союзу.

Зрештою, СРСР потрапив у пастку, про яку Сталіна попереджав Черчилль: після Першої світової війни німці виплатили Великій Британії репарації старими кораблями, водночас розбудовуючи власний сучасний флот. Пізніше Молотов скаржився, що СРСР не міг брати у Східній Німеччині занадто багато репарацій, тимчасом як Сполучені Штати та Велика Британія допомагали відновити Західну Німеччину. Він назвав репарації «дріб’язком». «Наша держава була величезною. І ці репарації виплачувалися давнім, застарілим обладнанням», — скаржився він. СРСР продовжував активно використовувати частину реквізованого німецького обладнання ще в середині 1980-х рр.[395]

Дебати про майбутнє Німеччини в останні три дні Ялтинської конференції дали неоднозначні результати. «Велика трійка» в принципі погодилася, що основні нацистські воєнні злочинці постануть перед судом, але це рішення не було відображене в заключному комюніке конференції. Вони погодилися, що Франція має долучитися до контрольної комісії, але їм не вдалося догодити французам. Вони також погодилися створити комісію з репарацій, але не змогли погодити для неї інструкції. Рузвельт, який не мав справжнього інтересу до цих питань, просто намагався примирити суперечливі вимоги партнерів. Він змінив власну первісну позицію щодо Франції та двічі змінив думку про проблему репарацій, а в остаточному підсумку повернувся до своєї улюбленої ролі «судді Рузвельта».

Черчилль міг привітати себе з невеликою перемогою. Уперте наполягання прем’єр-міністра на участі французів у системі контролю союзників і його відмова визначити будь-яку цифру репарацій дали позитивні результати. Американці підтримали його і змусили Сталіна прийняти позицію Британії. Зіткнувшись зі спільним протистоянням західних союзників, радянський диктатор погодився на участь Франції і тимчасово відмовився від свого запиту на 10 мільярдів доларів у репараціях.

Де Черчилль програв майже повністю, так це у справі Польщі. Але чи могла спільна британсько-американська позиція щодо Польщі та Східної Європі досягти кращих результатів? Радянські архіви наводять на думку, що це малоймовірно. Доля Західної Європи була вторинною справою для Сталіна: важливим для нього був контроль над Східною Європою, яка безпосередньо межувала з СРСР. Він потребував співпраці союзників, щоб зберегти Німеччину й отримати репарації, але у Східній Європі, яка була повністю зайнята Червоною армією, Сталіну не треба було йти на поступки. Теоретично Рузвельт і Черчилль могли відокремити себе від політики Сталіна, як це зробив Черчилль щодо німецьких репарацій, але на практиці вони не могли дозволити собі публічно не погоджуватися щодо питань такої ваги, як майбутнє Польщі. Це спричинило б руйнування проекту Організації Об’єднаних Націй Рузвельта та