Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

виразом на обличчі та щойно ступила зі сходів у коридор. Натрапивши очима на Руту, Іванка пришвидшила крок і, ледь кивнувши дівчатам із паралельного, наблизилась до подруги.

– Привіт! – Вони обійнялися. Іванка відсторонилася й кілька секунд розглядала подругу. Потім промовила: – По-моєму, хтось хоче мені щось розповісти.

Замість відповіді Рута показала рукою вздовж коридору.

– Що це таке?

– Що саме?

– Чого всі наче на похороні?

Іванчині очі різко розширилися, вона витріщилась на Руту мало не з відразою. Так дивляться на людину, яка відчайдушно прагне вдавати смішну, але викликає лише співчуття.

– Ти не знаєш? – здивувалась Іванка.

– Ні.

– Ти серйозно не знаєш, що сталося?

Понад її плечем Рута зиркнула на однокласниць, які перешіптувалися під кабінетом біології з такими самими незбагненно-жалобними мінами. Рута була кволою й трохи не в гуморі, але пригніченою не почувалася; вона наготувалася почути чергову порцію пліток, якими полюбляла ділитись Іванка, і через те не відразу осягнула зміст почутого.

– Чорнай помер, – сказала однокласниця.

– Який Чорнай?

Іванка закотила очі та злегенька поторсала Руту за плече.

– Статник, прокинься!

І тут до неї дійшло.

– Що?! – дівчину ніби струмом ударило. – Яків Демидович?

Починаючи з восьмого класу, Яків Чорнай вів у них зарубіжну літературу. Взірцево тактовний і ввічливий (напевно, найпорядніший чоловік, якого Рута будь-коли зустрічала), Чорнай був одним із найцікавіших учителів школи. Він знав про літературу все й розповідав про неї так, що навіть у безнадійних двієчників відвисала щелепа. Руті іноді спадало на гадку, що за останні триста років не опублікували жодної книжки, яку б Яків Демидович не прочитав. І це попри те, що сама Рута до восьмого класу не просто не любила читати, а взагалі не розуміла, навіщо літературу вчать у школі. Григір Статник, її батько, на початку нульових, коли любов до книг іще не здавалася йому чимось негідним, зрідка почитував дешевенькі детективи, які радили друзі, й анітрохи не переймався тим, щоб заохотити до читання сина чи старшу доньку. Коли підросла Рута, стало ще гірше: Григір більше не вважав читання (а понад усе – читання художніх книжок) конче необхідним для повноцінного розвитку й одного дня, ні з ким не порадившись, здав на макулатуру навіть ту мізерну бібліотеку, що зберігалась у їхньому домі. Рутина сестра, Індія, також не була хтозна-якою книголюбкою й читала здебільшого те, що вимагали в школі, та (значно рідше) класику, яка не належала до переліку рекомендованих програмою творів, – аж поки не з’явився Чорнай.

Восени 2014-го Яків Демидович почав викладати зарубіжну літературу в старших класах. Новий учитель із легкістю порозумівся з Індією, і невдовзі по тому Рута з подивом помітила, що її сестра дедалі більше часу приділяє читанню. На ту пору найвищою оцінкою Рути із зарубіжної літератури було вісім балів, та й ті підстаркувата вчителька ставила радше з жалю, змирившись із дратівливою неможливістю прищепити дівчині хоча би подобу любові до книг. Індія вчилася краще за Руту – не набагато, та все ж, – одначе того року різниця в оцінках сестер з літератури була колосальною. Невдовзі після завершення третьої чверті Аміна заговорила про це за недільною вечерею, заговорила без докору, проте Руту її слова несподівано болюче зачепили. Влітку 2015-го вчителька, якій уже давно був час іти на пенсію, нарешті звільнилась, і Яків Демидович став учителем зарубіжної літератури у 8-А. І тоді Рута взялася читати мов одержима – на зло сестрі. Скриплячи зубами від натуги, дівчина продиралася крізь, як тоді гадала, тонни страшенно нудного та зовсім нестравного тексту, просто щоб довести, що вона нічим не гірша за Індію. «Декамерон», «Пісня про Роланда», «Іліада», Шекспір – з усім цим Рута впоралася, а на додачу (на зло мамі відморожу вуха!) впоралася з іще двома книгами («Гобсек» Бальзака, «451° за Фаренгейтом» Бредбері) з програми дев’ятого класу.

Ніщо з прочитаного Руті не сподобалося взагалі, і на одному з останніх у навчальному році уроків зарубіжної вона так і сказала Якову Демидовичу. Вчитель вислухав її, стримано всміхнувся, після чого порадив на канікулах почитати роман «Аутсайдери» Сьюзен Гінтон. Рута подумки показала йому середній палець: їй що, більше нічого робити, крім як читати книжки? Вона отримала свої десять балів, і тепер – всьо, пака! – у неї канікули. Втім робити в червні таки справді не було що. Інді писала ЗНО, батьки готувалися до випускного, на неї ніхто не зважав, і Рута знічев’я вирішила спробувати. Тим паче книжка була невеликою – якихось двісті сторінок.

Дівчина прочитала «Аутсайдерів» за півдня і потім тиждень її трусило від самої лише згадки про Понібоя Кертіса. Конфлікти молодіжних банд, дружба, зрада, дорослішання – все це було до мурашок тривожним і захопливим. Рута після того ще довго не могла збагнути, чому в школі не дають читати таке? Ну який Гомер? Кому потрібен той Сервантес?.. Вона почувалася мов рибина, якій вистачило сміливості першою вибратися на суходіл, – збудженою й водночас трохи роздратованою тим, що не наважилася на це раніше. На випускному Індії Рута знайшла Чорная й чверть години, захлинаючись, переповідала, яке враження справила на неї книжка Гінтон. Яків Демидович вислухав, усміхнувся й порадив наступну книгу – Гарпер Лі «Убити пересмішника».

Восени 2016-го, коли сестра поїхала на навчання до Тернополя, Рута вперше читала книжки не тому, що треба, а тому, що хочеться. Чорнай узяв на себе роль наставника: радив, що почитати, і не скупився на похвалу, коли за лічені дні дівчина із захопленням переповідала прочитане. Схвалення заохочувало Руту читати більше, нові книжки забезпечували ще більше схвалення, і зрештою це замкнене коло породило справжню одержимість літературою. Чорнай терпляче відповідав на Рутині запитання після уроків, а згодом узявся постачати її книжками, яких не було (та й не могло бути) у програмі із зарубіжної літератури. Він відкрив для Рути Девіда Мітчелла, Ханью Янагіхару, Джонатана Франзена й інших сучасників, від творів яких вона не могла відірватися та про існування яких до того навіть не підозрювала. Після прісних і запліснявілих романів зі шкільної програми дівчина просто не вірила, що писати можна так стильно, відверто й захопливо.

Рута раптом згадала про залишену вдома майже дочитану книжку, яку Яків Демидович приніс їй два тижні тому,– «Шукачі безсмертя» Хлої Бенджамін, а тоді до болю закусила щоку.

«Господи, що ж це за день такий!»

Насправді від часу сварки з батьком вже минуло два дні й повернуло на третій, та через те, що весь учорашній день Рута проспала, події