Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол

— Я не знала, що бувають Коти Сміюни. Тобто я не знала, що коти взагалі вміють посміхатися.

— Вони всі вміють, — сказала Герцогиня, — і більшість з них посміхається.

— Я не знаю жодного, який посміхався б, — дуже ввічливо зауважила Аліса, надзвичайно задоволена тим, що зав’язалася розмова.

— Ти багато чого не знаєш, — промовила Герцогиня, — це факт.

Алісі зовсім не припав до душі тон цього зауваження, тому вона вирішила змінити розмову. В той час, як вона намагалася щось придумати, куховарка зняла з вогню казан із супом і зразу ж почала шпурляти все, що траплялося під руки, у Герцогиню та немовля. Спочатку полетіли щипці, за ними — справжня злива каструль, тарілок та полумисків. Герцогиня не звертала на них уваги, навіть якщо вони влучали в неї. А немовля так репетувало до цього, що важко було сказати, чи було йому боляче від ударів, чи ні.

— Ой, будь ласка, обережніше! Що ви робите! — кричала охоплена жахом Аліса, підстрибуючи. — Ой, пропав його дорогоцінний носик! — коли величезна каструля пролетіла зовсім поряд, мало не відірвавши носа немовляті.

— Якби кожен займався своїми справами, — хрипко буркнула Герцогиня, — світ обертався б швидше.

— Від цього ми б нічого не виграли, — промовила Аліса, яка дуже зраділа нагоді похвалитися деякими своїми знаннями. — Тільки подумайте, який клопіт буде з днем і ніччю. Розумієте, земля обертається навколо осі за двадцять чотири години. Так, у неї є вісь...

— Яка вісь? — обурилася Герцогиня. — Візьми її й повісь.

Аліса дуже стурбовано зиркнула на куховарку, щоб з’ясувати, чи та схильна здійснити цю загрозу. Але куховарка заклопотано мішала суп і, здається, не прислухалася. Тоді Аліса продовжувала:

— За двадцять чотири години, я гадаю... Чи, може, за дванадцять? Я...

— Ох, не чіпай мене, — відмахнулася Герцогиня, — я терпіти не можу цифр. — І вона знов почала бавити немовля, наспівуючи при цьому якусь колискову і щосили чукикаючи в кінці кожного рядка:

Бурчи, кричи на немовля,

Лупи його, як чхає,

Що те чхання нам дошкуля,

Маля прекрасно знає...

Гу! Гу! Гу!

Коли Герцогиня співала другий куплет пісні, вона продовжувала з такою силою підкидати немовля, що бідолашне аж захлиналося від плачу й Аліса ледве розбирала слова:

Бурчу, кричу на немовля,

Луплю його, як чхає,

Ото хай дурня не валя,

До перцю привикає!

Гу! Гу! Гу!

— На! Можеш трошки побавитися з ним, якщо хочеш! — сказала Герцогиня і шпурнула Алісі немовля. — Мені треба піти і приготуватися до гри в крокет з Королевою. — Герцогиня поспішила геть з кімнати. Куховарка шпурнула їй услід сковороду, але не влучила.

Аліса насилу зловила немовля, бо це було маленьке створіння якоїсь дивної форми, що розчепірило руки і ноги в усі боки.

«Точнісінько як морська зірка», — подумала Аліса. Бідолашне мале пихкало, як паровик, коли вона його вхопила, і так вигиналося в усі боки, що перші кілька хвилин вона лише чимдуж старалася вдержати його.

Коли вона нарешті приловчилася тримати немовля на руках (для цього його треба було скрутити у вузол і міцно тримати за праве вухо і ліву ніжку, не даючи йому випростатися), то винесла його надвір.

— Якщо я не заберу з собою це немовля, — роздумувала Аліса, — вони, без сумніву, скоро занапастять його. Хіба це не злочин — залишити його тут? — Останні слова вона вимовила вголос, і мале у відповідь хрюкнуло (на цей час воно вже перестало чхати). — Не хрюкай! — гримнула Аліса. — Не думай, що це так гарно!

Немовля знову хрюкнуло, і Аліса занепокоєно зазирнула йому в обличчя, щоб дізнатися, що з ним таке. Не могло бути сумніву в тому, що в нього був надто кирпатий ніс, більше схожий на рильце, ніж на справжній ніс, а очі, як на дитину, занадто вже малі. І взагалі зовнішній вигляд дитини не сподобався Алісі.

«А може, це воно так схлипує», — подумала Аліса і знову зазирнула йому в очі, щоб побачити, чи є там сльози. Ні, сліз не було.

— Якщо ти, моє любе, збираєшся обернутися на порося, — заговорила Аліса серйозно, — я не буду панькатися з тобою. Май це на увазі!

Бідолашне мале знову схлипнуло (а може, хрюкнуло, важко було розібрати), потім деякий час вони йшли мовчки.

Тільки-но Аліса почала роздумувати: «Ну що я буду робити з цим створінням, якщо принесу його додому?» — як воно знову хрюкнуло, та так голосно, що вона з деяким острахом зиркнула на нього. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: це було справжнісіньке порося. Вона зрозуміла, що буде цілковитим безглуздям з її боку няньчитись з ним далі.

Тому вона пустила маленьке створіння на землю і з полегшенням побачила, що воно спокійнісінько побігло до лісу.

— Якби воно підросло, — розмовляла сама з собою Аліса, — з нього вийшла б дуже гидка дитина, але свиня з нього, гадаю, буде дуже гарна. — І вона почала пригадувати тих знайомих дітей, з яких вийшли б добрячі поросята. Вона саме говорила собі: — Якби тільки знати спосіб перетворювати їх на... — І раптом трохи злякано спинилася, побачивши Кота Сміюна, що сидів на гілці дерева за кілька ярдів від неї.

Кіт лише посміхнувся, коли побачив Алісу. «На вигляд він досить добродушний, — подумала вона. — Але у нього такі довгі кігті і так багато зубів, що краще ставитися до нього з повагою», — вирішила дівчинка.

— Котику Сміюнчику! — нерішуче почала вона, бо не знала, чи сподобається тому таке ім’я. Але Кіт ще дужче посміхнувся. «Поки що йому це до вподоби», — подумала Аліса і продовжувала: — Будь ласка, чи не скажете ви мені, якою дорогою можна вийти звідси?

— Це великою мірою залежить від того, куди ти хочеш потрапити, — відповів Кіт.

— Мені однаково куди... — пояснила Аліса:

— Тоді не має значення, якою дорогою ти підеш, — зауважив Кіт.

— ...аби я потрапила куди-небудь, — додала Аліса на пояснення.

— О, куди-небудь ти обов’язково потрапиш, — сказав Кіт, — якщо будеш іти достатньо довго.

Аліса почувала, що проти цього нічого заперечити, тому спробувала поставити запитання інакше:

— Хто живе в цих місцях?

— У тому напрямі, — сказав Кіт, махнувши правою лапою, — живе Капелюшник, а в тому, — махнув другою лапою, — живе Солоний Заєць. Відвідай кого хочеш з них. Вони обидва божевільні.

— Ну, я не хочу іти до божевільних, — зауважила Аліса.

— О, тут уже нічого не вдієш, — сказав Кіт, — ми всі тут божевільні. Я божевільний, та й ти теж божевільна.

— Звідки ви знаєте, що я божевільна? — запитала Аліса.

— Ти повинна бути божевільною, — пояснив Кіт, — інакше ти б не прийшла сюди.

Аліса зовсім не вважала це за доказ і продовжувала:

— А звідки ви знаєте, що ви божевільні?

— Почнімо з того, — промовив Кіт, — що собаки не божевільні. Ти згодна з цим?

— Припустімо, що так, — погодилась Аліса.

— Ну, в такому разі, — продовжував Кіт, — розумієш, собака гарчить, коли сердиться, і крутить хвостом, коли задоволена. А я гарчу, коли задоволений, а кручу хвостом, коли серджуся. Ось чому я божевільний.

— Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, — заперечила Аліса.

— Називай, як тобі завгодно, — сказав Кіт. — Ти сьогодні граєш з Королевою в крокет?

— Мені б дуже хотілося, — промовила Аліса, — але мене ще не запросили.

— Там побачимося, — зауважив Кіт і зник. Алісу це не дуже здивувало, бо