Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Та щоб тобі… - проричав Драган. Та почав роздавати вказівки своїм людям:

- Виведіть їх звідси. Помийте, нагодуйте і обробіть їх рани. З ними я поспілкуюся пізніше. Виконуйте! – голос чоловіка пролунав, як грім серед ясного неба.

Сперечатися із імператором ніхто і не думав. Воїни швидко вивели всіх із зали. Навіть хлопчиська хтось підняв на руки, забираючи від дівчини. І в залі, залитій кров’ю та усіяній трупами, лишилися лише принцеса, яка лежала на холодній підлозі без тями, Драган і його вірний друг та радник Троян.

- Мені здалося, чи всі ці люди були ладні захищати свою принцесу від тебе? – Троян стояв позаду, переварюючи все те, свідком чого він щойно став.

- Не здалося. – Опускаючись біля принцеси, відповів чоловік.

- І що ж нам тепер робити? – Запитав друг.

- Хотів би я це знати. – Драган підняв дівчину на руки. «Легка.. навіть занадто..», чомусь промайнуло в голові.

Чоловік вже хотів вийти із зали та раптом зупинився і озирнувся довкола.

- Потрібно організувати поховання померлих. І все тут прибрати. Як і планували, влаштуємо бенкет, на якому постане новий імператор Острова Семи Морів.

Троян кивнув головою в знак згоди.

- А з нею що? – запитав він, вказуючи на дівчину, що тепер лежала на руках його товариша.

- Для початку її треба поставити на ноги. – Драган відчув як його рука стала липкою від крові, що просочувалася через сорочку. І в середині знову натягнулася якась ниточка, що змушувала тримати цю дівчину ще міцніше і ближче до себе. – А далі будемо вирішувати.

Вирішивши, що сказав і так достатньо, Драган хотів вже було вийти із зали, але зупинився біля дверей  і через плече додав:

- Трояне, знайди Марго. Гадаю, без її допомоги тут не впоратися.

Друг знову ледь помітно кивнув у знак згоди головою. А коли за Драганом зачинилися двері, зірвався з місця та пішов роздавати розпорядження.

Опинившись в коридорі, Драган раптом зрозумів, що взагалі не знає куди йти далі. Ще не встиг оглянути свої нові володіння. Якось було не до того. Тому, довелося йти навмання. Слава Богам, блукав Драган по замку не довго. На його шляху зустрілася одна зі служниць. Помітивши чоловіка, жінка зблідла і швидко опустила голову, адже вже весь замок знав, що в замку новий імператор.

- Де покої принцеси Междемири?!

Певно тільки зараз жінка звернула увагу на те, що на руках чоловік тримає Принцесу Цитаделі. Вона відразу ж підстрибнула і схвильовано заговорила:

- О Боги, принцесо Миро? Що ж з нею… Та як так можна було з рідною дочкою?!..

- Де кімната твоєї пані!? – Терпець Драгана вже вривався, тому кожне слово він цідив крізь зуби. І це мало не аби який ефект, адже жінка, нарешті, перестала говорити. Вона відразу ж повернулася до чоловіка спиною і зі словами «Я Вас проведу» пішла вперед.

Виявилося, що кімната принцеси знаходилася на другому поверсі замку. Хоча, те, що зараз бачив Драган, важко було назвати замком. Якщо зовні стіни палацу нагадували справжню фортецю, то з середини все так і кричало про несмак і марнославство колишнього господаря. Кожна стіна була прикрашена золотом та коштовним камінням. За все своє життя Драган ще не бачив стільки розкоші та золота в одному місці. Коли весь Острів занепадав, а люди змушені були тяжко працювати, щоб хоч якось вижити, Цитадель тільки розквітала і збагачувалася. Розкішне, безбідне життя могли собі дозволити лиш прибічники та однодумці самого імператора. Та навіть вони не могли зрівнятися із тим, що чоловік побачив у палаці. Перше чим займеться Драган, так це – внесе зміни в інтер’єр цього непорозуміння. Мазнувши ще раз поглядом по стінах, що так і погрожували засліпити надмірною блискучістю, чоловік глянув на дівчину. І чому йому здається, що вона не вписується в усю цю розкіш. Немов чужинка. Думки Драгана розвіялися, коли служниця зупинилася в кінці коридору перед масивними дверима.

- Сюди. – Прошепотіла жінка, відчиняючи тяжкі двері.

Драган був готовий знову сліпнути від розкоші і золота. Однак, те, що він побачив, неабияк вразило його. Ні якої тобі пишноти, золотих стін чи меблів, оздоблених коштовним камінням. Звичайна, не велика кімната. Ліжко з одного боку, стіл і стілець – з іншого. Шафа. На стіні висить дзеркало, а  під ним тумба на якій стояли глечик і миска, призначені для вмивання. Замість каміну, в куті стояла не велика грубка, якою, судячи з усього користувалися рідко. Кімната, яка зовсім би не пасувала принцесі. Та було дещо, що кардинально відрізняло її від решти замку і змушувало почуватися тут затишно і комфортно. На двох бічних стінах красувалися малюнки.  І таких гарних та фантастичних картин Драгану ще ніколи не доводилося бачити. З одного боку високі скелі, з іншого – безкрає море. І все настільки реалістичне, що здавалося, простягни руку і ти відчуєш бриз хвиль, що гойдаються на вітру. А якщо прислухатися, то там, за горами, чутно як співають птахи і тече річка. На мить Драган настільки замилувався картинами, що не відразу почув, як до нього говорила служниця:

- Пане, сюди. – Жінка вказала на ліжко. І Драган поніс свою ношу.

- Мені…

- Ось ти де, Драгане! - Не встиг чоловік дати розпорядження, як у дверях з’явилася Марго. «І як тільки вона знала куди йти?» - здивувався Драган. Хоч і знав цю жінку з самого дитинства, а чомусь і далі продовжував вражатися її здатності з’являтися у потрібний момент, коли того ніхто не чекає і так само зникати без попередження. Складалося важення, що Марго були відомі всі загадки цього всесвіту. Та найбільше всього вражало те, що час для жінки немов би зупинився. І дивлячись на Марго, ніхто не міг сказати скільки їй років. Лиш сивина у волосі говорила про те, що жінка прожила досить довге життя.