Кетрін Огневич - В пошуках правди, Кетрін Огневич

— Ти її знайшов, — сказав незнайомець, опускаючись навколішки, і доторкнувся до мого обличчя. Його пальці були крижаними, від чого я здригнулася. За мить я відчула як всі мої емоції раптово підскочили на рівень вище і тепер справжнісінький жах тримав моє серце в своїх гострих кігтях. Незнайомець посміхнувся, наче зрозумів, що відбувається, а потім прибрав руку.

— Знайшов. Роби з нею, що хочеш. Тільки гроші спочатку віддай, — сказав батько цьому чоловікові, від чого я перевела погляд на нього.

— В сенсі? Ти що, продав мене за гроші невідомо кому?! Ти хоч розумієш, що він не людина?

Незнайомець довгий час вивчав поглядом мого батька, а потім знову подивився на мене. На мить мені навіть здалося, що його блакитні очі стали темнішими. Чи може мені таки здалося?

— Гроші? Я так не думаю. Спочатку я маю переконатися, що вона дійсно здатна на те, про що ти казав, старий. Я не дам тобі жодної копійки, поки не переконаюся в тому, що вона може бачити майбутнє.

Трясця вашій матері! У що вляпався цей старий?

Поки батько жадно ковтав повітря, намагаючись щось казати у відповідь, бо його це однозначно не влаштовувало, незнайомець дістав із кишені якийсь предмет. Спочатку я не могла роздивитися, що саме це було. Але потім він доторкнувся до моєї руки і поклав на долоньку срібний браслет.

— Я хочу дізнатися, що саме ти побачиш, доторкнувшись до цього браслету. І не бреши мені, красуню. В мене є чудовий талант розпізнавати, коли люди кажуть правду, а коли ні, — сказав чоловік і прибрав руку.

Я дивилася на браслет і…нічого не відбувалося. Жодного натяку на видіння. Я спробувала заплющити очі, зосередилася на предметі, який тримала в своїй руці, і… Знову нічого. Чесно кажучи, такого в мене ще не було… І це було дивно.

— Я нічого не бачу, — сказала я незнайомцю і простягнула браслет незнайомцю.

— Вона бреше! — одразу закричав батько. — Клянуся, вона бреше! Вона просто не хоче допомагати через те, як я з нею повівся! Але якщо її правильно змотивувати, то вона все зробить.

— Ти сказився чи що? Я дійсно нічого не побачила. Абсолютно нічого! — вигукнула я у відповідь, а потім здригнулася, коли загадковий незнайомець раптово доторкнувся обома руками до моєї голови. Було якесь дивне відчуття, наче щось гуде. І цей звук ставав дедалі голоснішим, аж поки я не відчула гострий біль у скронях.

— Дівчина каже правду. Вона нічого не бачила, бо заблокувала свої сили, — нарешті сказав чоловік, коли прибрав руки з моєї голови. Але перед цим я помітила, як він м’яко погладив мене по скронях, наче вибачався за скоєне. І от це мене водночас і налякало ще більше, і здивувало. Хто ж він такий?

Але думки про загадкового чоловіка зникли, як тільки я згадала інші його слова. Він сказав, що я заблокувала свої сили. Хіба таке можливо? Коли з мене зняли браслети в Лліріані, то вони до мене повернулися, наче й не було ніяких браслетів до цього, що обмежували мої здібності. Проте, коли я повернулася на Землю, певно щось пішло не так. Навіть коли я була в гостях у місіс Санчес і раптово до неї доторкнулася, то теж нічого не побачила. Але чомусь тоді я не звернула уваги на це. Як і при зустрічі з братами. Адже до того, як я потрапила до Лліріану, я намагалася уникати контакту з людьми, бо зазвичай могла щось побачити — їхнє минуле чи то майбутнє. Але не зараз…

— Такого не може бути! Ти просто не хочеш віддавати мені мої гроші, от і все! — наполягав на своєму батько, проте наступної миті він наче почав задихатися, тоді як незнайомець для цього нічого не зробив. Він просто стояв і дивився на батька, поки той хапався за горло і витріщався на званого друга.

— То ти хочеш  сказати, що я брехун? Ти, Джонатане Блек, неймовірний йолоп. Тобі в руки дістався такий скарб, а ти тільки й робив, що зловживав ним. Я це побачив одразу, заглянувши в її спогади. Не дивно, що дівчина ненавидить тебе. Я збережу тобі життя тільки тому, що не хочу полишати твоїх дітей сиротами. Але наступного разу, якщо образиш мене знову, я тебе вб’ю без роздумів, старий. Ти це розумієш?

Батько закивав головою, а потім раптово впав на землю і закашлявся. Тим часом незнайомець підняв мене зі стільця і взяв у свої обійми.

— Ти… Ти її забираєш? — прохрипів батько, побачивши це.

— Так. Як я вже казав, мені потрібні її здібності. Але для цього треба їх повернути. Отже, мені знадобиться час потренувати її, щоб отримати бажане.

— Таріку, а як же мої гроші? Ми ж домовлялися! Ми…

Батько стулив пельку, як тільки перед його носом опинилася пара пачок з доларами. Він одразу запхав їх в кишені, наче боявся, що його товариш забере ті гроші.

— Решту отримаєш, коли я нарешті дізнаюся, де моя сестра, — сказав чоловік і попрямував до виходу. Отже, йому потрібні мої здібності, щоб знайти когось. Точніше, його сестру. В мене раптово виникло багато питань – хто він, звідки, як познайомився з моїм батьком, і чому шукав саме мене.

— Отже, Тарік? — наважилася я запитати чоловіка, поки він ніс мене на руках до своєї машини, коли ми опинилися на вулиці.

— Саме так.

— А прізвище?

— В мене його нема.

— Як це? У всіх є прізвище! — здивувалася я, почувши відповідь чоловіка.

— Помиляєшся, Кассандро. Не у всіх.

Як тільки він посадив мене на пасажирське сидіння, то одразу замкнув двері. Наче я могла втекти! Завдяки батькові я досі була зв’язана. Руки заніміли настільки, щоб поворухнути ними було дуже боляче. Добре хоч ноги не так міцно зв’язав.

— То що тобі від мене треба, Таріку? Я не можу тобі допомогти. Адже, з твоїх слів, здібностей зараз в мене нема. Відповідно я й побачити нічого не можу. То може таки відпустиш мене?

Ну, а що? Я ж маю спробувати! Може з ним домовитися вийде?

— Залежить від того, наскільки ти будеш відкрита і готова до тренувань, щоб повернути свої сили.

— І як же ти будеш мене тренувати? Адже ти людина. Хоча, мені здається, що лише частково.