Володимир Володимирович Рафєєнко - Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко

class="p1">Віктор (Любові Павлівні): Убитися хочуть.

Любов Павлівна: Перепрошую?

Віктор: Ви запитували, чому росіяни це роблять. От я й кажу, вбитися забажали.

Любов Павлівна: Але ж як таке може бути? Вони ж казали, ми брати – і раптом ракетами по мирних містах. Сьогодні пощастило порозмовляти з приятелькою, що евакуювалася з Бучі. Суцільний жах. Вона такого надивилася, повірити важко. Росіяни стріляють по дитячих садочках, школах, магазинах, лікарнях, церквах і музеях. Ґвалтують і грабують. Розстрілюють багатоквартирні житлові будинки з кулеметів. Просто на вулиці стріляють у неозброєних. Як таке може бути? Хто вони такі?

На екрані з’являється тато Віктора

Тато Віктора (говорить із екрана на жовто-блакитному фоні, звертаючись просто до Любові Павлівни): Я, Любове Павлівно, так вам скажу. Я сам росіянин. Народився в Тамбові. Помер у Харкові. Рибалив у Лопані і Цні. Після армії в Україні залишився. Одружився, був щасливий. Мене вбило майже одночасно з батьками Мар’яни, що тут на дачах живе, вулиця Лісова, 12. Так от мені навіть тут соромно за те, що я росіянин. І за те, що українську вивчив уже після смерті.

Любов Павлівна (зацікавлено): А як так, ви кажете, що загинули, а ми з вами розмовляємо? І навіть без телефона.

Тато Віктора: Для справжніх розмов телефон не потрібен.

Григорій: Нарешті! Дві риски! Костянтине, алло, як там Київ?!! Друже! Як там столиця?! Чуєш мене? Чуєш?!!

Костянтин: Так,Григорію, чую! Все добре. Столиця тримається. Ми тримаємося. Ми не здамо наш Київ! Усіх однаково не вб’ють!

Сергій (із сигаретою в кутку рота): Привіт, Галю! Чому ти не береш слухавку? Зайнята? Чим ти зайнята? Алло, Галю, ти чуєш мене? Чуєш? Та нічого, я просто хочу зрозуміти, що відбувається? Тиждень не можу додзвонитися, а коли додзвонююся, ти слухавку не береш. Як там ви? Як Франківськ? Як ся має тьотя Ельза? Алло, Галю! Алло?! Та що ж таке. Постійно зривається… (звертається до Офелії) Не любить вона мене.

Офелія: Не любить, Сергію, але це на краще. (співає)

На Валентина я прийду

Із раннього рана,

Глянь, Валентина жде твоя

Обіч твого вікна.

Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав.

Сергій: Я не був у неї першим. І не буду останнім,

Офелія: Розумію, зате вона була першою і єдиною.

Сергій ховає сльози. Звучить музика. Дедалі сильніше гупає артилерія, чути гул літаків.

Вибух. Затемнення.

Сцена 2

На повалених бурею стовбурах дерев сидять Сергій, Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Біля ніг Сергія напівпорожня пляшка і дві чарки.

Сергій: Я от думаю, Степане Григоровичу, чи закінчиться ця війна до літа?

Степан Григорович: Та річ у тому, яке ти літо маєш на увазі. Якщо наступне, то навряд чи. Не схоже. Наші б’ються за Київ. Тож до перемоги дуже далеко.

Олена Володимирівна: Ну, от навіщо ти п’єш, Сергію?

Марія Цвіт: Пожаліли б себе, така гидота!

Данило Андрійович: Бо Галя балувана. Вона у Франику має давнього коханця, і Сергій про це знає. Той поруч, а цей хіба залишиться живий? Галі двадцять вісім, йому п’ятдесят три. Сергій завжди знав, що так буде.

Вася Цвіт: Тоді зрозуміло. Чверть століття різниці. Ясно, що це проблема…

Сергій (здивований): А ти звідкіля знаєш про чверть століття?

Вася Цвіт: Ти про що?

Сергій: Ну, ти сказав зараз, що різниця, що чверть століття.

Вася Цвіт: Ти чому не закусюєш?

Сергій (зітхає): Однаково від цих вибухів тверезієш швидше, ніж встигаєш насолодитися сп’янінням. То який сенс?

Вася Цвіт: Щоб добре себе почувати. Не так швидко п’яніти. Щоб мати розум.

Сергій: Навіщо мені розум? (наливає дві чарки) Ніхто не хоче приєднатися? Ну, як хочете. (випиває одну за одною). За тебе, Україно. За тебе, Галю.

Сергій Григорович: До речі, оці овочі, що ми сьогодні привезли, це останнє, що можна було дістати. Більше не дадуть. І просити немає сенсу. Все, закінчилася ця історія.

Вася Цвіт: Воно й зрозуміло. Народ, мабуть, по селах боїться, що за кілька місяців власним родинам не стане їжі. А чи зможе хтось городи садити, чи буде врожай, і взагалі, що далі буде, ніхто не скаже.

Олена Володимирівна: Тож нам тепер немає на що розраховувати.

Степан Григорович: Війна затягується. Навкруги росіяни, обстріли, постачання ніякого... І такий сморід, Сергію, від твого самогону, просто неймовірний. Де ти його купив? На «Побєді», мабуть, у Котиків?

Коля Хромий: Ти випив самогону з кварти, і біля діжки в бруді спиш, – а там десь голуби, мансарди, поети, сонце і Париж!

Сергій: Був і Париж, а що ти думаєш. Я її всюди повозив. Аякже ж. От Вася правильно сказав – двадцять п’ять років. Чверть століття між нами. Вона не любить мене. І ніколи не любила (гірко сміється). Ще допоки гроші були, залишалася люб’язною, але дітей не хотіла. А я так хотів сина (закриває обличчя руками). Навіщо я вам усе розказую? Який сором… І у Франику в неї завжди хтось був. Я його не знаю, але він був, і між ними постійно існував якийсь зв’язок.

Офелія: Духовний, мабуть.

Коля Хромий: Вони тебе не чують, Офеліє. Не чують і не бачать.

Офелія: Звичайно, не бачать, бо мене немає.

Сергій (із гіркотою): Дотепно. Саме так, духовний зв’язок. Жити я не хочу. Не буду жити.

Олена Володимирівна: Що ти кажеш, Сергію?! Що ти таке кажеш, ти при своєму розумі?!

Вася Цвіт: Напився хлопець, верзе нісенітниці.

Сергій: Напився чи не напився, а голова в мене сива, як льон. І тіло моє старе. І серце моє маленьке й битися вже не хоче.

Офелія: Саме так, саме так, саме так. Серце битися не хоче. Але треба мені в Горяну. Поплаваю, помалюю воду в колір кохання. Гей, карету мені! Добраніч, любі пани. Добраніч, пані милі. Добраніч, добраніч.

Сергій: Добраніч, добра пані. Дуже схожа на Галю.

Олена Володимирівна: З ким ти розмовляєш, Сергію?

Офелія (сміється підіймається й іде до воріт «Ближніх садів», співає):

Чи вернеться він сюди?

Чи вернеться він сюди?

Ні, ні, він умер,

Біле тіло простер.

Не вернеться, і не жди.

Мов сніг, борода його,

Мов льон, голова його;

Покинув він нас,

Сльози марні – він згас.

Крий, Боже, раба твого.

Крий, Боже, і всі християнські душі. Щасти вам Бог!

Коля Хромий (підводиться): Наяда, така