Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

- Не зможеш, то сама помреш!

Я це вже і без нього зрозуміла. Дарма вимовляв, в очах прочитала. Такі люди не пожаліють і вчинять за своїми правилами. Від безвихідності різко почала переглядати все і всіх довкола. Нащо ж ми сюди прийшли саме у цей момент? Хіба можна у спокійному місті знайти таке пекло? «Швидка» ж не їде, а якщо і приїхала, то ці нелюди її не підпустять і до воріт.

Нашу перепалку зупинив голос із вулиці по гучномовцю. Від його звуку чоловік напружився і випустив мене на землю, я не змогла втриматись на тремтячих ногах і знову впала, боляче вдарившись колінами і долонями, які ще від минулого разу порізались брудними уламками скла.

- Здавайтесь, вас оточено! Негайно покинути приміщення, інакше будівля буде обстріляною!

Цей голос звучав так моторошно і так рідно для мене. Від розуміння крижаний холод страху прокотився по кожному міліметру тіла. І ні, я не перелякалась нового обстрілу. За божевільних обставин ми опинились у руках злочинця, якого люто ненавидить мій наречений. Потрапили у саме серце операції із захоплення лиходіїв. Цим самим зв’язали руки правоохоронцям і розв’язали цим нелюдам. Зі слів Сергія стало зрозуміло, що про нас вони не знають і можуть самі наробити ще більшої біди.

Чоловік теж, незрозуміло звідки, дістав гучномовець і впевнено відповів, дивлячись мені прямо в очі тріумфальним поглядом:

- Тут є люди, сторонні. Ми зараз візьмемо заручника з натовпу і спокійно зникнемо. В протилежному випадку вони постраждають.

Бандит різко підійшов до мене і, взявши під руку, підняв на ноги, щоб потягнути до виходу. Наказав нести пораненого ззаду, і чемодан із медикаментами. Дітей вони не чіпали, тільки мене. Я навіть не намагалась вириватись, бо це було безглуздо. Зі сльозами на очах і руйнівним страхом у серці перебирала ногами, одною у туфлі, а іншою босою. Шматки скла різали мою ступню і забивались у неї разом із брудом, але я не відчувала болю. Вони ж уб’ють у будь-якому випадку, хоч виживе їхній головний, хоч помре. З вигляду пораненого одразу зрозуміло, що він тут ватажок, бо величезні статуї боялись його втратити, і носили, мов трофей. Коли ми вийдемо навулицю, дива не відбудеться, як у голлівудських фільмах, надто надійно мене оточили ці монстри.

Коли вийшли назовні, я прижмурилась від яскравого світла. Довкола стояли озброєні поліцейські, вони тримали нас на прицілі, однак пострілів не здійснювали. Не знаю як, але я помітила мого Сергія, його образ розпливався у очах, переповнених сльозами.

- Ванька! Ні! Ні!

Ванька. Давно вже він не звертався до мене так ласкаво і тепло. Вирішив востаннє подарувати свій голос, бо більше я його не почую. Стало щиро шкода його, не себе, а саме його. Бо не вберіг і мучитиметься цими думками, потоне у їхній гіркоті. А я не зможу забути його божевільно розчарований погляд і безпорадний від горя вигляд. Не так у нас все мало закінчитись, не зараз, коли тільки починається.

Наді мною почувся задоволений смішок, наважилась підняти голову, щоб побачити, як бандити радісно перезирнулись і кивнули на розбитого Сергія. Він ненавмисне подарував їм величезний козир, видавши наші почуття. Тепер стало ще гірше і страшніше, бо я не просто медсестра, я – жінка ворога. Тепер йому можна помститись через мене.

Ми підійшли до чорного і великого позашляховика, який був на території лікарні. Довкола вже встигли все обгородити стрічками і за парканом зібрався натовп. Синьо-червоні вогники «швидких» змусили видихнути хоч із цього приводу – сподіваюсь, вони встигнуть до Василя Степановича.

Бандити одразу опустили задні сидіння і зробили простір для пораненого, вмостили лежати, зняли маску з його лиця. А мене, мов кошеня, жбурнули до нього разом із чемоданом, різким грюкотом закрили багажник перед моїм носом. Водій різко рушив із місця, а той нелюд сів на переднє сидіння. Для мене час зупинився і всі страхи кудись розвіялись, а може, вони залишились на території закинутої будівлі. Мимоволі подивилась на блискуче обличчя пораненого. Мокрий від поту, із закритими повіками і хворим виглядом, цей чоловік був неймовірно красивим і мужнім. А ще сильним, із бичачою шиєю, виділеними вилицями і брутальною бородою. Навіть при смерті він вселяв страх і покірність, поневолював думки.

- Кулю виймай, і тільки спробуй не впоратись...

Я ж не маю потрібної освіти, і права не маю жодного до такої складної маніпуляції самотужки братись. Та ще й на шаленій швидкості, коли нас трусить у всі боки. Сама бачу, що треба рятувати, якось, із останніх сил. Може, він отямиться і відпустить? Може, зараз і своє життя врятую замахом?

- Зупинитесь, врятую. А ні – промахнусь скальпелем і доб’ю!

Через якийсь час автомобіль з’їхав із траси і зупинився у лісосмузі. Вони виконали мою умову, тож тепер настав час діяти. Нічого подібного не те, щоб робити, і бачити не доводилось. Так, на фантомі, або скраєчку, одним оком, як то кажуть. Однак руки самі знали свою справу і на мій страх їм було байдуже. Крапельниця вже крапала, коли я тремтячими пальцями зробила маленький надріз. Чоловік одразу сильно смикнувся і розплющив зелені, затуманені муками болю очі. Від переляку схопила його за обличчя обома долонями і змусила у свої очі подивитись, щоб отямився.

- У Вас куля в нозі, я її витягну. Дозвольте мені врятувати Вас!

Він скривився від болю, однак послухався і знову покірно опустився на спину. Швидко знеболила рану, знову обробила руки і, взявши пінцет, витягнула кулю. Потім наклала необхідні шви, обробила рубець і наклала стерильну пов’язку. Він так і залишався при тямі, спопеляючи все довкола незвично зеленим поглядом. А коли заплющив очі і поринув у безпам’ятство, я змогла знову видихнути. Померти вже не помре, а мені ще якийсь час у скарбничку життя. Не можу повірити, що змогла впоратись. Руки все ще тремтіли, я зняла криваві рукавички і витерла піт із чола, холодний від страху.

Нас пересадили в інший автомобіль, а цей поїхав у протилежному напрямку. Напевно, сліди плутають, або спалять його з усіма доказами, або втоплять. Мені зав’язали руки й очі. За крапельницею дивився той негідник, періодично клав мої руки на пульс пораненого, щоб оцінила його стан. Тільки я перестала що-небудь оцінювати від безвихідності і безпорадності.