Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Вона киває, м’яко торкаючись моєї голови, перш ніж вийти за двері.

— Добраніч, дитинко. Побачимося завтра.

Я сідаю, дивлячись у вікно, і знов і знов кашляю слизом, поки жилет працює над очищенням моїх повітряних шляхів. На очі потрапляють малюнок із легенями й фотографія, вивішена поряд. Біль, ніяк не пов’язаний з лікуванням, наростає в грудях, щойно я пригадую своє справжнє ліжко. Батьків. Еббі. Беру телефон і бачу повідомлення від тата. Це фотографія старої акустичної гітари, що притулилась до старої тумбочки в його новій квартирі. Цілий день він настроював її після того, як я наполягла, щоб він зробив це замість везти мене до лікарні. Він удав, що не відчув при цьому полегшення, а я так само вдала, що мене відвезе мама, аби він не почувався винним.

Багато було вдавання після найбезглуздішого розлучення всіх часів.

Півроку минуло, а вони й досі не можуть бачити одне одного.

Чомусь від цього я нестерпно хочу чути його голос. Відкриваю його контакти в телефоні й уже майже тисну зелену кнопку виклику, але в останню мить вирішую цього не робити. Я ніколи не телефоную в перший день, а оцей кашель, спричинений віброжилетом, лише стурбує його. Він і так щогодини надсилає мені повідомлення, аби переконатися, що я в порядку.

Не хочу турбувати батьків. Не можу.

Краще просто дочекатися ранку.

Наступного ранку я розплющую очі й шукаю те, що розбудило мене. Бачу, як телефон шумно вібрує на підлозі, сам собою впавши зі стола. Скоса поглядаю на склянки з-під коктейлів і гору порожніх чашок з-під шоколадного пудингу, що займають практично все місце. Не дивно, що телефон упав.

Якщо ми на шістдесят відсотків складаємося з води, то на решту сорок я вже майже пудинг.

Зі стогоном перехиляюся через ліжко, щоб узяти телефон, і гастротрубка смикається, обпікаючи болем. М’яко торкаюся боку, підіймаю футболку, щоб відімкнути її, і з подивом бачу, що шкіра навколо трубки ще більш почервоніла й запалена, ніж раніше.

Це недобре. Зазвичай подразнення зникають від незначної кількості фуцидину, але той, що я нанесла вчора, явно не дав жодних змін.

Накладаю більшу грудку мазі, сподіваючись, що це допоможе, і додаю до списку завдань простежити за цим, а потім переглядаю сповіщення. На мене чекають двійко «штурханців» від Мії та Каміли, що сідають на ранковий літак, сонні, але щасливі. Батьки обоє написали мені, щоб дізнатися, як я спала, чи добре облаштувалася, з проханням зателефонувати, коли прокинусь.

Я вже збираюся відповісти обом, коли телефон вібрує, і я торкаюсь екрана, щоб відкрити повідомлення від По: «Прокинулась?»

Швиденько набираю відповідь, питаючи, чи не хоче він поснідати зі мною, як завжди, за двадцять хвилин, а тоді відкладаю телефон і спускаю ноги з ліжка, щоб узяти ноутбук.

Менше ніж за секунду телефон гуде відповіддю: «Та-ак!»

З усмішкою натискаю кнопку виклику медсестри на ліжку. Привітний голос Джулі прорізається в динаміку:

— Доброго ранку, Стелло! Все гаразд?

— Еге. Можна мені зараз поснідати? — питаю я, вмикаючи ноутбук.

— Буде зроблено!

Час на ноутбуку показує 9 : 00, і я підтягую до себе візок із ліками, дивлячись на жменьки пігулок, розкладених за кольором учора. Всміхаюся до себе, усвідомлюючи, що завтра о цій порі, коли бета-версія застосунку буде повністю готова й запрацює, мені на телефон прийде нагадування прийняти ранкові пігулки і точна доза, в якій треба вжити кожну з них.

Майже рік кропіткої праці, і нарешті все збирається докупи. Застосунок по всіх хронічних захворюваннях, доповнений медичними картками, графіками й інформацією з дозування.

Я приймаю свої пігулки й відкриваю скайп, продивляюся список контактів, щоб дізнатися, чи батьки в мережі. Біля татового імені горить маленька зелена цятка, тож я натискаю кнопку виклику й чекаю впродовж шумного дзвінка.

На екрані з’являється його обличчя — він опускає окуляри в товстій оправі на втомлені очі. Я помічаю, що він досі в піжамі, його сивувате волосся стирчить в усіх напрямках, а під спину підкладена пухка подушка. Тато завжди рано вставав. Щоранку підіймався з ліжка до сьомої тридцять, навіть у вихідні.

Тривога поволі все міцніше стискає мене зсередини.

— Тобі треба поголитися, — кажу я, вдивляючись у незвичну щетину на його підборідді.

Він завжди бував чисто виголеним, не враховуючи борідки, яку носив однієї зими, коли я ходила до початкової школи.

Він усміхається, потираючи своє неохайне підборіддя.

— А тобі — нові легені. Що, з’їла?

Я закочую очі, а він сміється з власного жарту.

— Як минув концерт?

Він знизує плечима.

— А, ти ж знаєш.

— Я рада, що ти знову виступаєш! — бадьоро кажу я, всіма силами намагаючись мати перед ним добрий вигляд.

— Хворе горло одужує? — питає він, кидаючи на мене стривожений погляд.

Я киваю, ковтаючи на знак того, що запалення в моєму горлі починає відступати.

— Уже в мільйон разів краще!

Його очі сповнюються полегшенням, і я швидко змінюю тему, перш ніж він знову почне розпитувати про лікування.

— Як твоя нова квартира?

Він дарує мені найяскравішу усмішку.

— Блиск! Там є ліжко і ванна!

Його усмішка повільно згасає, і він знизує плечима.

— Ось майже і все. Упевнений, житло твоєї мами краще. Вона завжди вміла створити домашню атмосферу будь-де.

— Може, якби ти просто зателефонував їй…

Він хитає головою й перериває мене.

— Проїхали. Серйозно, все добре, серденько. Квартира прекрасна, і в мене є ти й моя гітара! Що ще мені треба?

Мій шлунок стискається, але у двері стукають, і входить Джулі з темно-зеленою тацею в руках, повною їжі.

Тато бачить її й розквітає.

— Джулі! Ти як?

Джулі ставить тацю й демонструє йому свій животик. Для тієї, яка останні п’ять років твердила, що ніколи не матиме дітей, їй до смішного не терпиться їх мати.

— Бачу, ти зайнята, — каже тато, широко всміхаючись.

— Поговоримо пізніше, тату, — я переводжу курсор на кнопку завершення дзвінка. — Люблю тебе.

Він салютує мені, і розмова обривається. Запах яєць і бекону підіймається від тарілки, а поряд із нею на таці стоїть велетенський шоколадний коктейль.

— Ще що-небудь треба, Стел? Товариство?

Я кидаю погляд на її вагітний живіт і хитаю головою, відчуваючи, як несподівана хвиля зневаги заповнює мої груди. Я люблю Джулі, але я справді не в настрої обговорювати її нову маленьку сім’ю, коли моя розпадається.

— Зараз зателефонує По.

Мій ноутбук дзеленчить — саме