Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

— Ми вже поїли, — відповів я.

Зненацька я відчув голод. Ковтнувши повітря, я пустив сльозу на холодну слухавку.

— Ми їли печену телятину з вершковою підливою, картоплю і брусничне варення, — вів я далі. — А на десерт яблучне пюре з молоком.

— Коли ти прийдеш додому? — спитала мама.

— Я не прийду додому, — відповів я.

— Що ти кажеш?

— Я ночуватиму в Чела Стенсона, — сказав я. — У них повно кімнат.

— Можна мені поговорити з його мамою? — спитала мама.

— Ні, не можна. Вона в туалеті, — відповів я. — Ну, мені вже треба йти. Бувай!

І я повісив слухавку.

Мене пойняло дивне відчуття, що я більше ніколи не почую її лагідного, занепокоєного голосу. Я вийняв із пенала ручку й написав великими літерами на стіні телефонної будки: «ТУТ Я ГОВОРИВ ІЗ МАМОЮ 27 ВЕРЕСНЯ 1957».

Потім я рушив далі.

Я йшов цілу ніч. Пройшовши три милі, я дістався до Седертельє. Підошви в брунатних черевиках аж гули. Я просто валився з ніг. А живіт зводило від голоду. Я змерз.

Але це ще було не найгірше.

* * *

Другу ніч я провів у під’їзді якогось жовтого будинку, де були незамкнені двері. Я блукав цілий день по Седертельє, не маючи гадки, що мені робити решту свого життя. Я підкріпився кількома грушами з саду на Шкільній вулиці. І на свої останні гроші купив молочного шоколаду «Марабу».

Я лишив вісім квадратиків на вечерю.

Попри те, що я страшенно втомився, мені важко було заснути. Кам’яна підлога була холодна, як крига. А думки в моїй голові носилися, мов істеричні осінні хмари. Щоб заспокоїтись, я читав уривок із Біблії. Але в під’їзді без угаву гасло освітлення. А шрифт був дрібний і нечіткий. Тож я мало що второпав із прочитаного.

Я підклав Біблію під голову замість подушки.

Напевно, Русенґрен уже зателефонував моїм батькам, оскільки вони йому не подзвонили. І тепер вони знають, який я брехун. Їхній талановитий син виявився нікчемою. Їм несила буде це витримати. І доведеться прожогом летіти в туалет.

Я склав руки для молитви.

— Боже ти мій Господи, — тихо мовив я. — Якщо ти допоможеш мені тепер, то я обіцяю більше ніколи в житті не брехати.

Тоді я вийняв із ранця ручку і написав на шорсткій стіні сходового майданчика: «ТУТ Я МОЛИВСЯ БОГОВІ 28 ВЕРЕСНЯ 1957». Потім я заснув і прокинувся до того, як прийшов носій газет. Я так закоцюб, що ледве звівся на ноги. Далі з’їв решту шоколадки, яку мав намір приберегти на останній день свого життя.

Потім я вийшов надвір і побачив, що зійшло сонце.

* * *

Того дня я рушив до Нінесгамна. Я йшов швидко, щоб зігрітися.

Що мені було робити в Нінесгамні? Цього я не знав. Я зроду там не був.

Я став на якомусь мосту й задивився на синю воду. На ній було повно хвиль. Вода блищала на сонці й пахла водоростями. Понад нею літали чайки й мартини.

Я звів погляд у бік обрію й подумав, що йому ніде немає кінця-краю. Ген за обрієм завжди щось нове. І байдуже, скільки туди йти. Ця думка переповнила мене таким відчаєм, що я мало не кинувся з моста у воду.

Холодна вода назавжди зімкнеться над моєю головою. Вона й далі, як і раніше, блищатиме. А чайки та мартини кружлятимуть над морем, мовби нічого й не сталося.

Мої ноги стояли вже з самого краю.

Я змушений був повзти назад через міст, бо ноги відмовляли йти. Коли я вже доповз до краю, мене здушили сльози. Я лежав долічерева на сирих дошках і плакав. Крізь шпарини мені було видно воду внизу. Я плакав до тих пір, поки зовсім перестало туди хотітися.

Я витер сльози картатою сорочкою, що була в мене під курткою. Потім вийняв із ранця ручку й написав на мостинах: «ТУТ Я МАЛО НЕ СТРИБНУВ У ВОДУ 29 ВЕРЕСНЯ 1957».

Тоді я рушив назад у бік Седертельє.

Згодом я їхав за так у попутній вантажівці. Я сидів і бачив через переднє скло дерева й кущі, у яких пломеніло життя.

* * *

Коли запали сутінки, я не став шукати той під’їзд, де були незамкнені двері. Я сидів на лавці й читав «Вірші й думки», потім випив трохи молока з маленьким шматочком хліба. Мені вже було краще. Після обіду я напхав свій ранець яблуками та грушами з дачних садів, а потім продав їх господарям довколишніх будинків. Я казав, що збираю гроші на класну мандрівку в Ютландію. Хоч я витратив ті гроші на буханку хліба, палицю ковбаси й картонний пакет молока.

А вже коли не видно було читати, я заліз до одного з синіх ящиків із піском, що стояли на вулиці біля якоїсь контори. Мені хотілося до завтра гарно виспатися. Бо тоді я вирушу в Ютландію, де жінки носять м’які кофтини, куценькі спідниці й мають красиві ноги. Я зачинив кришку, вмостився в піску й заснув, поклавши Біблію під голову, а ноги — на ранець. Посеред ночі я прокинувся і відчув себе живцем похованим. Сирий пісок проник у весь мій одяг. Він забив мені вуха та ніздрі й тріщав на зубах. Я забув, що лежу в ящику, і коли підвівся, то гупнувся головою об кришку.

Зовні лежало місто Седертельє зі своїми темними будинками.

Я вирішив відразу ж почати свою мандрівку до Данії. Не минуло й кількох хвилин, як збоку біля мене пропливло чорне авто з увімкненою поворотною фарою, на даху якого погойдувалася антена. Я запізно його помітив.

Тоді я зірвався з місця й побіг. Я мчав щодуху. Але полісмен із авто біг прудкіше.

— Чого ти побіг? — спитав він, схопивши мене за плече.

— Та я не біг, — засопів я. — Просто я швидко йшов.

— А чого ти швидко йшов? — допитувався полісмен.

— Мені не спалося, — відповів я. — Тож я вийшов прогулятися. Але я вже страшенно стомився. І тепер піду додому й відразу засну.

— Ми тебе відвеземо, — сказав полісмен, що сидів у авто.

— Ні, дякую, — відповів я. — Не треба.

Однак мені довелося їхати з ними.

Був час, коли я віддав би що завгодно, аби тільки проїхатися у справжньому поліційному авто. Скажімо, три дні тому. А тепер я сидів на задньому сидінні і мріяв про дещо зовсім інше. Я став дорослий.

— Де ти живеш? — спитав той, що сидів за кермом.

— На