Стівен Кінг - Якщо кров тече

Я спитав, чого він не візьме й не купить собі ноутбук. Він би тоді зміг робити все, чого навчився на телефоні, на більшому екрані й бачив би Портера Веґонера в усій його ювелірній красі. Містер Герріґен тільки похитав головою і засміявся.

— Згинь, сатано. Ти наче навчив мене курити марихуану й насолоджуватися нею, а тепер кажеш: «Якщо сподобалася травичка, то героїн тобі точно зайде». Не думаю, Крейґу. Мені цього досить.

І він приязно поплескав по телефону, наче то була яка маленька заснула тваринка. Наприклад, цуценя, котре нарешті привчилося робити свої справи надворі.

***

Восени 2008 року ми читали «Загнаних коней стріляють, чи не так?», й одного дня містер Герріґен оголосив ранній фініш (сказавши, що всі ті танцювальні марафони дуже виснажливі), і ми пішли на кухню, де місіс Ґроґен залишила тарілку вівсяного печива. Містер Герріґен повільно ступав, спираючись на палиці. Я йшов позаду, сподіваючись, що встигну його підхопити, якщо він падатиме.

Він присів, крехнувши й скривившись, і взяв одне печиво.

— Золото, а не Една, — сказав він. — Люблю їх, вони завжди наводять у моїх кишках лад. Наллєш нам по склянці молока, га, Крейґу?

Я заходився наливати й знову згадав про питання, яке постійно забував поставити.

— Містере Герріґен, а чому ви переїхали сюди? Ви ж могли б жити будь-де.

Він узяв молоко й підняв його, ніби тостуючи, як завжди, і я повторив жест — як завжди.

— А ти б де жив, Крейґу? Якби, скажімо, міг жити будь-де?

— Може, в Лос-Анджелесі, де знімають кіно. Мабуть, зачепився б за роботу вантажника обладнання, а тоді просунувся б вище. — А тоді я розповів йому велику таємницю: — Може, я міг би писати сценарії.

Я подумав, чи він не засміється, але ні.

— Ну, хтось же мусить їх писати, то чом би й не ти? І ти ніколи не сумував би за домом? Не хотів би побачи­тися з батьком чи покласти квіти на материну могилу?

— О, я б повертався, — сказав я, але питання — і згадка про матір — мене спантеличили.

— Я хотів почати з нового, чистого аркуша, — сказав містер Герріґен. — Як той, хто прожив усеньке життя в місті (я виріс у Брукліні, до того як він став… не знаю, такою собі хатньою рослиною), на останні свої роки хотів вибратися в сільську місцевість, але не в турис­тичну, як ото Кемден, чи Кастін, чи Бар-Гарбор. Я хотів місця, де дороги й досі ґрунтові.

— Ну, — сказав я, — тоді ви точно вгадали.

Він засміявся і взяв ще печива.

— Знаєш, я подумував про обидві Дакоти… і Небраску… але нарешті вирішив, що то було б занадто. Я доручив помічникові принести мені фотографії багатьох містечок у Мейні, Нью-Гемпширі й Вермонті, а зупинився на цьому. Через пагорб. Звідси видно на всі боки, але ці картини не виняткові. Виняткове може приманити туристів, а цього мені якраз не хотілося. Мені тут подобається. Подобається спокій, подобаються сусіди, подобаєшся ти, Крейґу.

Це мене ощасливило.

— Є й ще дещо. Я не знаю, скільки ти читав про мій трудовий шлях, але коли таки читав або читатимеш у майбутньому, то побачиш: багато хто вважає, що я не добирав засобів, коли пнувся вгору тим, що заздрісні й інтелектуально нетямущі люди називають «драбиною успіху». Така думка не абсолютно хибна. Я вільно визнаю, що нажив ворогів. Бізнес — він як футбол, Крейґу. Якщо для того, щоб занести м’яч за лінію, треба збити когось із ніг, то саме так і роби, інакше нащо ти взагалі вдягав форму і виходив на бісове поле. Але коли гру завершено — як оце мою, хоч я й тримаю руку на пульсі, — ти знімаєш форму і йдеш додому. Тепер мій дім тут. Це непримітний куточок Америки, з єдиною крамничкою і школою, котру, я відчуваю, скоро закриють. До мене вже не «заскакують випити по одній». Мені не треба ходити на ділові обіди з людьми, котрим завжди, завжди чогось від мене треба. Мене не запрошують посидіти на зборах наглядової ради. Не треба ходити на благодійні заходи, від яких мені нудно до сказу, і не треба вставати о п’ятій ранку під звуки сміттєвозів, що навантажуються з баків Вісімдесят Першої вулиці. Мене й поховають тут, на В’язо­вому кладовищі, між ветеранами Громадянської війни, і мені не доведеться козиряти своїм становищем чи давати хабара якомусь наглядачу за могилами заради хорошого місця. Так стало зрозуміліше?

І так, і ні. Він був для мене таємницею, до самого кінця й пізніше. Але, мабуть, воно так завжди. Я думаю, що ми здебільшого живемо самі. Чи з власного вибору, як він, чи просто тому, що так у світі заведено.

— Начебто, — сказав я. — Принаймні ви не поїхали до Північної Дакоти. Я з цього радий.

Він усміхнувся.

— Я теж. Візьми собі печива на дорогу й переказуй вітання батькові.

***

Дедалі менша податкова база не могла й надалі підтримувати нашу маленьку, на шість класних кімнат, школу в Гарлоу, тож вона справді закрилася в червні 2009 року, і переді мною постала перспектива ходити у восьмий клас на іншому боці річки Андроскоґґін, в Ґейтс-Фолз, разом із сімдесятьма однолітками замість дванадцятьох. Того літа я вперше поцілував дів­чину — не Марджі, а її найкращу подругу, Реґіну. А ще того літа помер містер Герріґен. Його знайшов я.

Я знав, що йому дедалі важче пересуватись, і знав, що він частіше задихується, а іноді тягне кисень із балона, котрий він тепер тримав біля улюбленого крісла; але окрім цих особливостей, які я просто сприйняв за належні, жодних застережень не було. Попередній день минув звичайнісінько. Я прочитав пару розділів з «Мактіґа» (спитав, чи можемо ми прочитати ще якусь книжку Френка Норріса, і містер Герріґен не заперечував) та полив квіти, а містер Герріґен тим часом передивлявся електронну пошту.

Тоді він підвів на мене погляд і сказав:

— Люди потроху добирають.

— Що добирають?

Він підняв телефон.

— Добирають, що це таке. Що він насправді значить. Що він може робити. Архімед сказав: «Дайте мені досить довгий важіль, і я переверну весь світ». Оце і є той важіль.

— Круто, — сказав я.

— Я щойно видалив три реклами різних продуктів і майже десяток листів з політичною агітацією. Не маю сумніву, що моя електронна адреса гуляє скрізь, а також що журнали продають адреси своїх підписників.

— Добре, що вони не знають, хто ви, — сказав я.

Псевдонім містера Герріґена в електронній пошті (йому дуже подобалося мати псевдонім) був король­пірат1.

— Якщо хтось стежить за історією моїх пошуків, то їм і не треба знати. Вони й так зможуть дізнатися про мої інтереси й під’їхати до мене на відповідній козі. Моє ім’я їм нічого не дає. А мої інтереси — дають.

— Так, спам набридає, — сказав я й пішов на кухню злити воду з лійки і поставити її в сінях.

Коли я повернувся, містер Герріґен притискав кисневу маску до рота й носа і глибоко дихав.

— Це ви взяли у свого лікаря? — спитав я. — Він, теє, прописав вам оце?

Містер Герріґен опустив маску й сказав:

— У мене немає лікаря. Чоловіки