Террі Пратчетт - Морт

а він давно уже вмів майстерно пересуватися в просторі без демонстративних спецефектів і стрибати з виміру в вимір так само просто, як проходив крізь замкнені двері. Тож Хропунець невимушено ніс їх галопом над каньйонами між велетенських купчастих хмар, аж доки ті розійшлися остаточно й відкрили Мортовим очам осяяний вечірнім сонцем Диск. 

— ЧАС МОЖНА КОРИГУВАТИ, — пояснив Смерть, коли Морт запитав про пересування. — ВІН НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ВАЖЛИВИЙ. 

— Завжди вважав, що важливий. 

— ЛЮДИ ТАК ВВАЖАЮТЬ, БО ВОНИ ЙОГО ВИНАЙШЛИ, — похмуро сказав Смерть. На думку Морта, це було голослівне твердження, та він вирішив не сперечатися. 

— Що тепер? — запитав він. 

— У ХАПОНІЇ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНА ВІЙНА, — відповів Смерть. — ЩЕ В КІЛЬКОХ МІСЦЕВОСТЯХ СТАЛИСЯ СПАЛАХИ ЧУМИ. А ЩЕ Є ОДНЕ ВАЖЛИВЕ УБИВСТВО, ЯКЩО ЦІКАВО. 

— Правда? Убивство? 

— АТОЖ, КОРОЛЯ. 

— А, короля, — зневажливо пробурмотів Морт. Про королів він дещо знав. Раз на рік в Овечий Перевал приходила мандрівна — чи то бродяча — трупа, і в її доробку були самі лиш вистави про королів. Королі тільки й робили, що вбивали один одного чи самі гинули від рук убивць. Сюжети були закручені: були в них і фальшиві особистості, й отруєння, і битви, і загублені в дитинстві нащадки, і привиди, і відьми з відьмаками, а ще суцільні ножі, стилети й кортики. І оскільки очевидно було, що королем бути — не в варенні купатися, Морт щоразу дивувався, нащо половина персонажів аж так прагне влізти на трон. Мортові уявлення про життя в палаці були дещо туманні, та виспатися, як він розумів, точно не випадало. 

— Я би залюбки глянув на справжнього короля, — сказав він. — Вони завжди при короні, так мені бабуся казала. Навіть у вбиральні. 

Смерть трохи обміркував почуте. 

— ТЕХНІЧНО НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ, — погодився він. — ОДНАК, ІЗ МОГО ДОСВІДУ, ЦЕ ЗАЗВИЧАЙ НЕ ТАК. 

Кінь під ними крутнувся, і неосяжна шахівниця рівнини Сто замінилася під його копитами з блискавичною швидкістю. То був край, багатий на мулисті ґрунти, капустяні поля й охайненькі маленькі королівства, чиї кордони звиваються, мов нервові змії, через постійні міжусобиці, принципові конфлікти, династійні шлюби, заплутані політичні союзи й нехлюйство картографів. 

— А цей король, — запитав Морт, коли вони саме пролітали над лісом, — добрий чи злий? 

— Я ПРО ТАКІ РЕЧІ НІКОЛИ НЕ ЗАМИСЛЮЮСЯ, — відповів Смерть. — НЕ КРАЩИЙ І НЕ ГІРШИЙ ЗА ІНШИХ, ГАДАЮ. 

— А він засуджує людей до страти? — запитав Морт, та потім пригадав, із ким говорить, і додав: — Звісно, за винятком тих випадків, що вимагають вашої високої присутності. 

— БУВАЄ. Є РЕЧІ, ЯКІ КОРОЛЯМ ЗАВЕДЕНО РОБИТИ. 

Місто пливло під ними, скупчене навколо замкових мурів, що височіли на скелястому узвишші, випнутому посеред рівнини, мов геологічна родимка. За словами Смерті, той виступ був однією суцільною скелею, що свого часу відкололася від Вівцескель і відпливла разом із льодовиком у ті давні часи, коли Крижані Велетні воювали з богами й ганяли льодовики по всьому Дискові, намагаючись заморозити світ. Та кінець-кінцем вони здалися й відвели свої крижані стада в таємничі й неприступні бритвогострі гори поблизу Осердя. Мешканці рівнини губилися в здогадах, нащо було лишати тут здоровезну каменюку. Хоча в юного покоління мешканців Сто Лата — міста навколо скелі — таки була одна версія: без тієї каменюки рівнина мала б смертельно нудний вигляд. 

Хропунець трусив крізь повітря, а тоді спинився біля флагштока на головній замковій вежі. Смерть спішився й сказав Мортові прилаштувати коневі торбу для годівлі. 

— А люди не помітять коня на вежі? — запитав Морт, коли вони спускалися сходами. 

— А ТИ ПОВІРИВ БИ СВОЇМ ОЧАМ, КОЛИ ПОБАЧИВ БИ КОНЯ НА ВЕРШЕЧКУ ГОЛОВНОЇ ВЕЖІ? 

— Ні. Кінь такими сходами не зійде. 

— ТО САМ ЯК ГАДАЄШ? 

— А, ясно, люди не бачать того, чого, на їхню думку, не може бути. 

— МОЛОДЕЦЬ. 

Вони йшли коридором, де всі стіни були завішані гобеленами. Смерть сунув руку під плащ, витягнув звідти клепсидру й уважно роздивився її в тьмяному світлі. 

То була непроста клепсидра — із різьбленого скла в філігранній оправі з міді й дерева. А ще на ній було гравіювання: «Король Олерв Бастард». 

Пісок у клепсидрі незвично виблискував. Лишалося його небагато. 

Смерть щось пробубонів собі під ніс і заховав клепсидру в таємничих нутрощах плаща. 

Вони повернули за ріг, і їх накрило звуком. Перед ними була величезна зала, по вінця забита людьми. Повсть зі слів і тютюнового диму здіймалася над натовпом і сягала височезної завішаної хоругвами й знаменами стелі. На галереї тріо менестрелів намарне вибивалося з сил, аби перекричати гамір. 

Поява Смерті жодним чином не спантеличила присутніх. Слуга біля дверей спершу подивився на них, розтулив рота, та враз насупився, немов щось його відволікло, й забув про їхнє існування. Ще в їхній бік глянуло кілька придворних, та й ті миттю відволіклися, щойно здоровий глузд опанував їхніми органами чуття. 

— МАЄМО ЩЕ КІЛЬКА ХВИЛИН, — сказав Смерть, беручи келих із таці, яку саме проносили повз. — ЗМІШАЙМОСЯ З НАТОВПОМ. 

— Але вони мене теж не бачать! — поскаржився Морт. — А я справжній! 

— ДІЙСНІСТЬ НЕ ЗАВЖДИ ТАКА, ЯКОЮ ЗДАЄТЬСЯ, — відповів Смерть. — ТАК ЧИ ІНАК, ЯКЩО МЕНЕ ВОНИ БАЧИТИ НЕ ХОЧУТЬ, ТО ТЕБЕ Й ПОГОТІВ. ЦЕ АРИСТОКРАТИ, ХЛОПЧЕ. НЕ ПОМІЧАТИ ВОНИ ВМІЮТЬ НАЙКРАЩЕ. ЧОМУ В КЕЛИХУ ВИШЕНЬКА НА ШПАЖЦІ? 

— Морте, — автоматично виправив його Морт. 

— І НЕ СКАЖЕШ, ЩО ВОНО ЧОГОСЬ ДОДАЄ ДО СМАКУ. НАЩО КОМУСЬ БРАТИ ЦІЛКОМ ВДАЛИЙ НАПІЙ І ВКЛАДАТИ В НЬОГО ВИШЕНЬКУ НА ШПАЖЦІ? 

— А що буде далі? — перервав його Морт. Статечний граф наштовхнувся на Мортів лікоть, роздивився навсібіч, оминувши його, знизав плечима й пішов собі. 

— АБО, СКАЖІМО, ОЦІ ШТУКИ, — вів далі Смерть, вказуючи пальцем на канапки, які проносили повз них. — НЕХАЙ ГРИБИ, ХАЙ БУДУТЬ ГРИБИ, І КУРКА, І ВЕРШКИ, Я НЕ ПРОТИ, ТА НАЩО, ТА ХТО В ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДІ БУДЕ ЦЕ ВСЕ ПЕРЕМІШУВАТИ Й ПОДАВАТИ В КРИХІТНИХ ТАРТАЛЕТКАХ? 

— Перепрошую? — перепитав Морт. 

— ТАКІ ВОНИ, СМЕРТНІ. ТАК МАЛО ЇМ ВІДПИСАНО ЖИТИ НА ЦЬОМУ СВІТІ, А ВСЕ ОДНО ТІЛЬКИ ТИМ І ЗАЙНЯТІ, ЩО УСКЛАДНЮЮТЬ СОБІ ЖИТТЯ. ДИВОВИЖНО. З’ЇЖ КОРНІШОНЧИК. 

— А де король? — Морт витягнув шию, намагаючись роздивитися щось над головами придворних. 

— ЧОЛОВ’ЯГА ІЗ ЗОЛОТАВОЮ БОРОДОЮ, — сказав Смерть. Він торкнувся до плеча слуги і, доки той здивовано роззирався, поцупив із таці ще один келих. 

Морт крутив головою навсібіч, аж доки побачив посеред зали чоловіка, оточеного кількома придворними. Чоловік нахилив голову, прислухаючись до співрозмовника-коротуна. 

Сам він був високий, міцний, а обличчя в нього було спокійне й терпляче — словом, він мав такий вигляд, що можна було би цілком впевнено придбати в нього підстаркуватого коня. 

— Не схожий він на злого короля. Нащо комусь його убивати? 

— БАЧИШ ОТОГО ЧОЛОВІКА ПОРЯД ІЗ НИМ? З ВУСИКАМИ Й ЯЩІРЧИНОЮ ПОСМІШКОЮ, — вказав Смерть косою. 

— Так, а що? 

— ЦЕ ЙОГО БРАТ У ПЕРШИХ, ГЕРЦОГ СТОГЕЛІТСЬКИЙ. НЕ НАЙПРИЄМНІША В СВІТІ ЛЮДИНА. ВПРАВНИЙ ОТРУЙНИК. МИНУЛОГО РОКУ ЩЕ БУВ П’ЯТИМ У ЧЕРЗІ ДО ТРОНУ, А ТЕПЕР УЖЕ ДРУГИЙ. ВМІЄ ПРОСУВАТИСЯ СУСПІЛЬНОЮ ДРАБИНОЮ, ТАК БИ МОВИТИ, — Смерть попорпався десь під плащем і витягнув клепсидру, в якій між мідною філігранню дріботів чорний пісок. Легенько труснув. — І ЩЕ РОКІВ ТРИДЦЯТЬ ПРОЖИВЕ ЧИ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ, — додав він і зітхнув. 

— То він отак просто ходить по світу й убиває людей? — сказав Морт і розчаровано похитав головою. — Немає в світі справедливості. 

Смерть знов зітхнув. 

— НЕМАЄ, — сказав він і віддав