Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

— Еге ж! Надумав, — відповів інший, — чим же ти прикриєшся від отого вогню? Хіба хмизом, щоб більше підсмажитись? Підійти б оце до них якомога ближче та й вирити окопи — он що!

— Які там у біса окопи! Ти, крім них, нічого й не знаєш. Родитися б тобі, Сніппі, кроликом.

— То в них, виходить, зовсім нема шиї? — затягуючись цигаркою, несподівано озвався смуглявий солдатик.

Я ще раз описав марсіан.

— Та це щось... ніби восьминоги, — вирішив він. — Виходить, будемо воювати з рибами.

— Таку тварину і убити не гріх, — відповів перший солдат.

— Чому б не пустити в них снаряда та одним махом не покінчити з усіма? — вигукнув той самий сміглявий солдатик. — А то, гляди, вони ще накоять лиха.

— Та де ті ще снаряди! — мовив перший. — А часто спливає. Я певен, що їх треба атакувати, і атакувати негайно.

Солдати продовжили сперечатися. Через кілька хвилин я їх залишив і пішов на станцію по ранкові газети.

Не хочу втомлювати читача описом цього довгого ранку і ще довшого дня. Мені не пощастило й глянути на вигін, бо навіть дзвіниці в Горселі й Чепгемі було передано до рук військових властей. Солдати, з якими я розмовляв, самі нічого не знали, а офіцери чи таємниче мовчали, чи були дуже заклопотані. Населення за спиною війська почувалось спокійніше. Від Маршалла, власника тютюнової крамниці, я почув, що його син загинув на вигоні. Військова влада веліла населенню з околиці Горсела замкнути й залишити свої будинки.

Близько другої, вкрай стомлений, бо стояла страшенна спека й духота, я повернувся додому. Щоб трохи освіжитися, я постояв хвилину під холодним душем, а пізніше (вже о пів на п’яту) вирішив піти на залізничну станцію по вечірні газети, — в ранкових я знайшов лише неточний опис загибелі Стента, Гендерсона, О’Ґілві та інших. Вечірні газети, однак, не повідомили взагалі нічого нового.

Марсіани не показувались. Очевидно, вони були чимось заклопотані у своїй ямі: звідти чувся металевий стукіт і майже весь час струмував дим. Гадаю, вони готувалися до бою. «Нові спроби встановити якийсь контакт за допомогою сигналів виявилися марними», — без жодної фантазії повідомляли газети. Один сапер казав мені, що якийсь солдат підняв із окопів на довгому дрючку прапор. Але марсіани звернули на те не більше уваги, ніж ми б на коров’яче «му-у-у».

Мушу зізнатися, що вся ця військова підготовка, вся ця облога дуже збуджувала мене. Моя уява розходилась, я вже почав вигадувати різноманітні способи розгрому нападників. Як отой школяр, я марив про битви й незвичайні подвиги. Тоді мені здавалося, що в нас є певна перевага: адже ж прибульці в тій ямі мали зовсім безпорадний вигляд.

О третій з боку Чертсі чи Едлстона пролунали гарматні вибухи. Сусіди припустили, що то обстрілюють сосновий ліс, куди впав другий циліндр. Напевне з метою розбити його, поки він не відкрився. Але важка гармата для обстрілу першого циліндра прибула до Чепгема лише з п’ятим ударом годинника.

Увечері, близько до шостій, ми з дружиною сиділи за чаєм в альтанці, та жваво розмовляли про наступ на марсіан. З вигону долинув приглушений вибух, і тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркіт, аж задрижала земля. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим і червоне полум’я охопили верхівки дерев навколо Східного коледжу, а дзвіниця сусідньої церковки валиться на землю. Вежа в мусульманському стилі вже зникла, дах коледжу мав такий вигляд, ніби по ньому стріляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, ніби від удару снаряда, уламки цегли зі стукотом покотилися по черепиці, й перед вікном мого кабінету виросла купа червоного череп’я.

Ми з дружиною стояли мов укопані. Ясно було, що коли тепловий промінь пройшовся по будинках коледжу, то тепер весь Мейбері-гіл опинився у зоні його дії.

Вхопивши дружину за руку, я потяг її на вулицю. Потім я покликав і служницю, пообіцявши збігати на мансарду по її скриньку, за якою вона так побивалася.

— Тут залишатися не можна! — Ледве встиг я це сказати, як із вигону загуло знову.

— Куди ж нам іти? — розпачливо запитала дружина.

Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жінчиних родичів, що жили в Лезерґеді.

— Лезерґед! — вигукнув я, покриваючи гул.

Дружина глянула на схил пагорба. З будинків вибігали здивовані люди.

— Але як же ми дістанемося туди? — запитала вона.

Біля пагорка я побачив загін гусарів, що їхали верхи під залізничним мостом; троє вершників заїхало у відкриті ворота Східного коледжу; ще двоє пішки подалися до будинків. Сонце, прозираючи крізь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним і відкидало лиховісний відблиск навкруги.

— Стій тут! — гукнув я. — Тут безпечніше.

Я кинувся до заїзду, бо знав, що в господаря є кінь і візок. Я квапився, впевнений, що за якусь хвилину усі по цей бік пагорба почнуть тікати. Господаря я застав у барі. Він загалом не чув нічого, що коїлось навколо. Стоячи спиною до мене, з ним розмовляв якийсь добродій.

— Не менше фунта, — казав господар, — але ж і везти нікому.

— Я даю два, — кинув я через плече незнайомця.

— За що?

— І до півночі поверну, — додав я.

— Господи! — Здивувався господар. — І куди люди поспішають? А я собі продаю засмажену свинину... То, кажете, два фунті до півночі повернете? Що воно діється на світі?

Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно їхати, і, таким чином, найняв візок. Тоді й на думку мені не спало, що сам господар заїзду теж мусить вибратися з домівки. Я сів у візок і бруківкою погнав до свого дому. Залишивши візок на дружину й служницю, я заскочив до хати і нашвидкуруч зібрав щонайцінніше. Букові дерева біля будинку всі були в полум’ї, залізна огорожа від дороги почервоніла. Коли я складав речі, до нас заскочив піший гусар. Він бігав із хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Він уже майже зник, коли я переступив поріг, несучи свої пожитки, зв’язані в скатертину. Я гукнув йому навздогін:

— Які новини?

Він обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке: «Вилазять наче в якихось мисках», — і побіг до сусіднього будинку на пагорбі. Раптом вихор чорного диму