Олександр Степанович Дерманський - Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський

йду сировину рятувати. А ти чимчикуй додому. Нумо, нумо. І це... якщо теє... ну, словом, років через два можеш за кума заміж вийти. Кум, канєшно, не я, але, канєшно...

— Тьху на тебе! — вилаялася жінка і пішла дорогою до села.

Тягнирядно швидко знайшов обидва кульки. Він позбирав зефір і мармелад, що висипались при падінні. Неподалік валявся і кошик з-під гуски.

— А де ж птиця? — сам у себе спитав чоловік і тут-таки почув відповідь.

Гуска сама озвалася пронизливим ґелґотом з того боку, де морочився з головою вовкулака.

Тягнирядно, не дихаючи, підкрався ближче до перевертня. Спочатку він побачив гуску — вона паслася зовсім неподалік. А ще побачив, що монстр так і стоїть без голови, а голова сплигнула з його спини й обнюхує власні (чи як там правильно сказати) туфлі.

«Чекай, — здивувався Тягнирядно, — а чого це перевертень у туфлях? І чого це перевертень в костюмі?»

Чоловік наважився і підійшов ще ближче. Вовкулача голова, зауваживши його, чкурнула геть, і Петро помітив, що та голова має ще й тулуб і лапи. І що вона — ніяка не голова, а ціла тварина. А ще Тягнирядно дещо почув: перевертень плакав.

— Чудасія, — остовпів чоловік. — Агов, є хто вдома?

— Є, — глухо долинуло з-під землі. — Допоможіть!

— А ти хто?

— Остап я. Витягніть мене звідси!

— От тобі й перевертень! — сплеснув у долоні Тягнирядно. — Застряг, чи що? Ану, зараз ми тебе...

Він ухопив Остапа за штани і потягнув. Штани затріщали, Остап завив від болю, але таки вирвався з підземного полону.

— Ну от, халепа, — промовив він роздивляючись свої штани, — штани геть порвалися...

Учитель

— А що воно за звірюка така в тій норі живе, бобер якийсь? — спитав Тягнирядно.

— Байбак, — відповів хлопець.

— Ти диви. Я, канєшно, знав, що в нас тут такі водяться, але сам ніколи не бачив.

— Та в тому-то й заковика, що не водяться, — промовив Остап. — І де він тут узявся?

— Та, дідько з ним. Ходімо вже.

— Ой! — скрикнув Остап, спробувавши йти. Йому так стрельнуло в ногу, що аж в очах засвітилося. — Ви мені, дядьку, здається, ногу вивернули.

— Канєшно, вивернув: у мене ж сили в руках, як у бульдозера.

— То, як такі сильні, несіть мене тепер, бо сам я йти не можу.

— А ти, канєшно, хитрий жук, — гмикнув Тягнирядно.

— Що це ви, дядьку, — «канєшно» та «канєшно»? — спитав Остап. — Немає такого слова.

— Як же немає, коли я його знаю, — здивувався чоловік.

— Треба казати — «звичайно». Таке слово знаєте?

— Канєшно.

— Знову за своє, — всміхнувся хлопець. — Ну дарма, я ось вас навчу.

— А ти що за один, щоб мене вчити? — пирхнув Тягнирядно, підставляючи хлопцеві спину.

— Учитель я, — мовив Остап і вибрався дядькові на плечі. — У вашій школі працюватиму.

Чоловік недовірливо зиркнув угору на свого вершника:

— Чуєш, я брехні не люблю.

— Правду кажу, — випалив Остап.

— Ну, коли такий учений, то на ось гуску тримай, — дядько Василь всунув Остапові в руки кошик з птахою і поволі рушив. — Учитель, кажеш?

— Ага, — кивнув Остап, з насолодою роздивляючись краєвиди, що відкрилися йому з висоти дядька Тягнирядна, — після інституту у ваше село й направили. Тільки я спізнився. Перший дзвоник уже, мабуть, почався, — зітхнув хлопець.

— Канєшно, — кивнув Тягнирядно, — поки до села дотеліпаємо... вже не встигнеш.

— А якби й устиг, куди мені в драних штанях?

Чоловік з розумінням кивнув. Трохи пройшли мовчки, а потім дядько Василь вирішив розрадити хлопця:

— Не журися. Ну, спізнився, з ким не буває? Хочеш, я тебе прямо до Панасовича одвезу?

— А хто це — Панасович? — спитав Остап.

— Отакий мужик — Панасович! — дядько Василь задер догори великого пальця. — Директор школи.

— А-а. Нормальний, кажете? То що, сваритись не буде?

— Та скажемо, що ти мені допомагав з базару торби нести, — махнув рукою Тягнирядно. — Викрутимось. На, щоб ми з тобою брехунами не були, — чоловік всучив Остапові ще й один зі своїх кульків, — бо я брехні не люблю.

— А що тут? — Остап зазирнув усередину кулька.

— Стратегічна сировина. Стій, закуримо. — Дядько спинився й почав копирсатися в кишенях. Прикуривши, повів далі: — Головою відповідаєш.

— А що ж буде з цієї сировини? — мружачись від їдучого диму з дядькової цигарки, спитав хлопець.

— От прийдеш у гості через тиждень — тоді й дізнаєшся, — багатозначно промовив Тягнирядно. — А поки що неси — не згуби.

— А в другій торбі теж сировина?

— Вгадав. На, до речі, неси, щоб уже надійно було, все по правді. Бо я брехні не переварюю, щоб ти знав. — Тягнирядно упхнув Остапові в руку з гускою ще й другий кульок. — Чуєш, а ти чого це без речей?

— Та була в мене сумка, — зітхнув учитель, — тільки вона вперед поїхала з дідовою кобилою. О, а он і вони!

Попереду справді стояла гарба з Остаповою сумкою. Біля підводи порався вже знайомий хлопцеві дід Михайло, а коло нього стояла Тягнирядниха.

— Куме! — вигукнув Тягнирядно.

— Ой! — пополотніла Тягнирядниха. — Ой, людоньки, перевертень на Петрові їде!

— Тіпун тобі на язик, жінко. Здоров, куме!

— Здоров, куме, — господар кобили простяг Петрові руку. — А що це кума всякі дурниці верзе? Про якогось перевертня.

— Було діло. Та ось він, — Тягнирядно звів очі вгору, на Остапа, — знайомтесь.

— Ні-ні-ні, не треба! — чомусь перелякався дід Михайло. — Ми вже знайомились — оце й досі не можу колесо на місце поставити.

Тягнирядно і Остап глянули на підводу. Вона дійсно була без заднього колеса. Стриножена Сива паслася окремо від воза, випряжена.

— Як понесла, як понесла шалена, то й колесо відпало, — пояснив дід.

— А до чого тут ваше знайомство? — здивувався Тягнирядно.

— Знаєш, яка в нього хвамілія? — мовив дід Припічок і прошепотів щось кумові на вухо.

— А-а, — з розумінням закивав Тягнирядно, — тоді канєшно. Чуєш, злазь, бо вже шия затерпла.

Остап поволі