Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

III

Прийшовши до тями, Ренсом поступово усвідомив, що лежить в ліжку у якомусь темному приміщенні. Голова у нього мало не розколювалася від болю, а все тіло скувала надзвичайна слабкість, і тому спершу він навіть не пробував підвестися і з’ясувати, де знаходиться. Витерши з чола піт і зауваживши відтак, що в кімнаті — якщо тільки це була кімната — доволі спекотно, Ренсом скинув із себе простирадла і при цьому торкнувся правою рукою до стіни, яка аж пашіла жаром. Тоді провів лівою рукою у повітрі з іншого боку: там було прохолодніше, тож джерело тепла знаходилося, вочевидь, десь за стіною. На обличчі, просто над лівим оком, він намацав чималу ґулю й одразу пригадав собі сутичку з Вестоном і Дивайном. Напевне, вони замкнули його у якомусь сараї позаду своєї печі. Звівши очі, він збагнув, що згори ллється тьмяне світло, і нарешті звернув увагу на те, що від самого початку міг розрізняти рухи своїх рук у темряві. Прямо у нього над головою знаходилося щось на взірець світлового люка — квадрат всипаного зірками нічного неба.

Ренсомові здалося, що йому зроду ще не доводилося визирати в таку морозну ніч. Зорі палали у якійсь неперервній пульсації, ніби знемагаючи від нестерпного болю чи безмежного блаженства. Ренсом не міг відвести погляду від незліченних, безладно розкиданих у густій, оксамитовій чорноті міріадів маленьких сонць, яскравих, буцім уві сні; вони повністю приковували до себе увагу, хвилювали і тривожили душу так, що він аж сів на ліжку. Тут-таки мерехтіння зірок відгукнулося пульсуючим болем у нього в скронях, і це нагадало йому, що його чимось споїли. Він саме намагався сформулювати подумки теорію, згідно з якою те зілля мало якось вплинути на зіниці, і власне цим пояснюється небачена пишнота неба, коли його погляд привабило сріблясте сяйво, що з’явилося в куті люка і скидалося ледь не на блідий схід сонця в мініатюрі. Минуло ще кілька хвилин — і в поле зору вповз край повного місяця. Ренсом завмер із широко розплющеними очима. Такого сліпуче-білого, величезного місяця він не бачив ще ніколи. «Наче футбольний м’яч просто за шибкою», — промайнула було думка, і відразу ж змінилася іншою: «Та ні — набагато більший». На ту мить у нього вже не було сумнівів, що з його очима щось трапилося: місяць ніяк не міг вирости до такого розміру.

Невдовзі місячне сяйво — якщо тільки то був місяць — затопило всі куточки приміщення, в якому стало світло, наче вдень, і Ренсом побачив, що перебуває у напрочуд дивній кімнаті. Внизу вона була такою тісною, що там ледве чи помістилося би щось, крім ліжка і присунутого до нього впритул столика, які там власне і стояли; одначе стіни відходили від підлоги під тупим кутом, і стеля відтак здавалася вдвічі ширшою за підлогу. Складалося враження, ніби лежиш на дні глибокої і вузької тачки. Це лишень переконало Ренсома, що з зором у нього справді серйозні проблеми, і хто знає, минуть вони чи так і зостануться назавжди. Проте з усіх інших поглядів він швидко приходив до тями, ба навіть починав відчувати якусь дивовижну легкість на серці і приємне збудження. Щоправда, й далі стояла нестерпна спека, і перед тим, як встати з ліжка й оглянути кімнату, Ренсом скинув із себе весь одяг, крім штанів і сорочки. Коли ж він врешті-решт зважився звестися на ноги, то з ним трапилося щось настільки екстраординарне, що якийсь час усі його думки вертілися лишень довкола вельми тривожної дії зілля, яке йому підлили. Хоч Ренсом майже не напружував м’язи, він ледь не стрілою вилетів з ліжка, шугнув догори, з розмаху вгатився головою в люк і лантухом звалився на підлогу біля протилежної стіни. Якщо вірити його попередньому враженню, стіна мала відхилятися у зовнішній бік, десь так, як бічна стінка тачки. Де ж пак — нічого подібного! Він оглянув її та обмацав… сумнівів не залишилося: стіна відходила від підлоги під прямим кутом. Ренсом знову — цього разу дуже обережно — підвівся на ноги. В усьому тілі він відчував надзвичайну легкість: доводилося докладати чималих зусиль, щоб не відриватися від долівки. Вперше йому до серця закралася підозра, що він, певне, помер і став примарою. Ренсома пройняв дрож, та вироблена за довгі роки звичка мислити раціонально допомогла відігнати від себе цю думку. Натомість він заходився досліджувати свою в’язницю. Брати результат під сумнів не доводилося: з невеликої відстані здавалося, що всі стіни похилені назовні, а стеля, отже, ширша за підлогу, та варто було підступити до стіни ближче, як виявлялося, що вона піднімається від підлоги строго перпендикулярно; в цьому можна було переконатися і за допомогою зору, і на дотик. Завдяки таким дослідженням Ренсом звернув увагу ще на два цікаві факти. По-перше, і підлога, і стіни кімнати були зроблені з металу і ледь відчутно, безгучно вібрували, причому складалося враження, що ця вібрація мала явно немеханічний характер, вона радше наводила на думку про живий організм. По-друге, хоч вібрація й була безгучною, тишу повсякчас порушувало якесь доволі мелодійне чи то подзенькування, чи побризкування, що долинало звідкілясь від стелі. Годі було вловити у цих звуках правильний ритм; здавалося, металеву камеру, в якій він знаходився, постійно бомбардують маленькі дзенькітливі кулі. На той час Ренсом відчував уже неабиякий страх. То був не прозаїчний переляк, який охоплює людину, приміром, на війні; цей страх бив у голову, наче міцне вино, і його важко було відокремити від загального нервового збудження. Ренсомові почуття наче балансували на гострому емоційному лезі, і він міг будь-якої миті або зірватися у прірву нестямного жаху, або, навпаки, злетіти до висот екстатичної радості. Йому стало вже зрозуміло, що він не на підводному човні, а ледь-ледь відчутне тремтіння металу навряд чи могло бути викликане пересуванням на колесах. Залишався хіба корабель або якийсь літальний апарат… проте й ці здогади не проливали світла на всі ті дивні відчуття, що їх йому доводилося зазнавати. У повному замішанні Рейсом знову присів на ліжко й уп’явся поглядом у зловісний лик місяця.

Що ж, нехай це навіть якийсь літальний апарат… але чому тоді місяць такий великий? Він же ще більший, ніж здавався попервах. Такого місяця взагалі не буває… і тут Ренсом усвідомив, що знав це від самого початку, але жах спонукав його запхати це знання кудись на самісіньке дно свідомості. Тієї ж миті у нього