Кобо Абе - Людина-коробка, Кобо Абе

Чи, може, хоче замовчати неприємний факт? Ходити вулицями, запакувавши себе в картон, — хіба це не зневага до світу й до людей? А може, це взагалі якась нікчемна нежива річ, якою можна просто знехтувати? Отож і ти на мене не зважай…

Псевдокоробка урвала свою розповідь. Я зітхнув, бо заперечувати не було чим. Що людина-коробка нікчемна річ — це я знав краще за лікаря. Тільки він не дуже підходив для такої ролі: як лікар з практикою, він, напевне, нажив чимало добра, і саме воно може стати нам тепер на перешкоді. Зрештою, все залежало від медсестри. Якщо б вона згодилась, ми б змогли миритись і втрьох, я схаменувся: бодай іноді вдвох. Якщо ж його не вдається вважати коробкою для сміття, то хоча б мавпою в клітці. Я звернувся до медсестри:

— Ну, а ти згодна?

— Я? — Зиркнувши на мене, вона перевела погляд на псевдокоробку в кутку. Очі її сміялись, і мене почала брати злість. — Не знаю… Проблема досить складна… Коли я починаю над чимось думати, зі мною коїться казна-що: то ненароком сяду на склянку, то ножиці впадуть на ноги… Котра зараз година?

— Дев'ять тридцять шість, — відповіла замість мене псевдокоробка, і я зрозумів, що це справедливий докір за мою нерішучість.

Медсестра спитала про мій вік:

— То скільки ж вам?..

— За метрикою, двадцять дев'ять, а насправді тридцять два чи три, — відповів я машинально, хоча мій вік навряд чи так дуже цікавив її, бо не встиг я докінчити, як вона відвернулась і почала прибирати операційний стіл. Отже, вона ще не вирішила — вішати табличку "Сьогодні прийому не буде" чи ні. Саме так я витлумачив її мовчання. Що ж, це був найпристойніший спосіб пустити все своїм звичаєм. І вона поралась без найменшого зосередження. Інструменти й скляний посуд пересувала кінчиками пальців, мов це були іграшкові автомобілі. Може, це суто жіноча манера казати "так"? Бо інакше вона просто запротестувала б. А своїм питанням про час, очевидно, спонукала мене до рішучості. Тепер мені досить вимовити кілька слів: "Я хочу, щоб ти роздяглася", — й вона зробить усе. Щоб розстебнути перламутрові гудзики халата, вистачить щонайбільше кількох секунд — і вона вже гола. За якихось метрів два чи три. Таку відстань легко долають запахи… Мені нарешті випало зіграти свою роль, але чи зіграю я її так, як сподівався?

(Раптом навернувсь неприємний спогад. Було це на виставі драматичного гуртка. Мені, нічим не знаменитому в нашій початковій школі, випала маленька роль. Роль коня на ім'я Томма. Певно, більше ніхто не хотів грати цю роль. Від радості я не міг устояти на місці. Та коли вийшов на сцену проказати своїх кілька слів, мені чомусь відібрало мову. Я в розпачі вже хотів тікати, як мій однокласник, що мав мене "запрягти", з досади стусонув мене ногою. Я не втримався й спересердя дав йому такого відкоша, що він ударивсь головою об поміст і знепритомнів. Уже й не скажу, чим скінчилася ця вистава. Пам'ятаю тільки одне: після тієї історії я став короткозорий. Мабуть, тому, що, схилившись у темряві над дрібними ієрогліфами, багато читав. Не хотів нікого бачити, не хотів показуватися на люди й ладен був утекти світ за очі.)

Я давно знаю, що я негарний, і завжди уникав роздягатись при сторонніх. Але я знаю й те, що дев'яносто дев'ять процентів людей не менш огидні за мене. Гадаю, людство винайшло одяг не тому, що воно втратило волосся, а навпаки, волосся вилізло тому, що люди намагались приховати свою потворність одежею. (Я навіть цілком свідомо вірю в те, що суперечить фактам.) А проте люди терплять на собі чужі погляди тільки тому, що, знаючи про недосконалість ока, сподіваються на оптичний обман. Вони намагаються не відрізнятися одне від одного ні одягом, ні зачіскою. Якщо ти не вирячишся на мене, то й я поводитимусь скромніше. Похнюпся й живи. Чи не тому в цивілізованому суспільстві скасовано найжорстокішу колись кару — прив'язування до ганебного стовпа? Чужий погляд несе в собі зневагу, тож нікому не хочеться, щоб на нього вирячувалися. Стало мірою здорового глузду вимагати платню за те, що ти змушений виставляти себе на показ перед сторонніми очима. Глядач платить у театрі й кіно, артисти ж одержують гроші. Кожен воліє дивитись, аніж самому бути об'єктом споглядання. Радіоприймачі й телевізори мають безперервний збут, і це, без сумніву, свідчить про те, що дев'яносто дев'ять відсотків людей усвідомлюють свої вади. Спочатку я став короткозорим, згодом почав учащати на стриптиз, тоді вирішив учитися на фотографа… Природно, звідси до коробки був лише один крок.

— Який же ти нерішучий, — твердим голосом проказала людина з псевдокоробкою на голові. — Маючи таку гарну нагоду… Бувши тобою, я б радо на все пристав…

— Про людину-коробку я знаю набагато більше за тебе — сам чимало пережив. Нею всі нехтують, бо не знають, яка її суть. Зате тебе наскрізь видно. Можна здогадатися по очах, що ти за людина. Вони мені не до вподоби. Я не люблю, коли на мене видивляються.

— За що ж тоді я викинув п'ятдесят тисяч ієн?

— Я звик підглядати, а от бути об'єктом підглядання ще ні.

Псевдокоробка захиталася. Нахилившись трохи вперед, з несподіваною легкістю підвелася, черкнулася об стіну. Почувся жалюгідний, властивий лише новому картону, звук, імітація лишилась імітацією! Хіба ж так шурхочуть справжні потерті коробки!

— Досить балачок! — твердо стоячи на ногах, недоречно веселим голосом вигукнув лікар. У нього були м'язисті волохаті литки. "Невже він без штанів?" — майнуло мені в голові. — Зі мною теж таке буває: наче й апетиту нема, а почнеш їсти — з'являється апетит, — провадив лікар і раптом назвав дівчину на ім'я: — Може б, ти роздяглася?

Я розгубився скорше через це несподіване звернення, ніж тому, що він звелів їй роздягтись. Я ще й тепер вагаюся, вписати сюди її ім'я чи ні. Я раптом усвідомив, що для мене вона — незамінна істота. Перша з-поміж усіх жінок, з якими я зустрічався. Навіть порівнювати не маю з ким, тож досить буде назвати її займенником жіночого роду.

— Зараз?

У її голосі не прозвучало й тіні непокори. В мене було таке враження, наче в змащену кремом долоню я взяв яйце. Вона й справді могла роздягтися, і я пригнічено мовчав. Губи мої затужавіли, язик наче всох. До мене, наче з великої далечі, долинала їхня ділова розмова:

— Зараз, атож. Ти згодна?

— Згодна, але…

— В тебе нема сірників?

Скоряючись його волі, вона прослизнула повз мене в його куток, нечутно й легко, мов надточний механізм. Тоді вийняла з халата сірники й подала йому. Я раптом відчув її запах, схожий на тихий легіт, що долинає з арахісового поля на приморський пісок. Серце моє тьохнуло. Невже це ревнощі до цього дивака? Повернувшись на своє місце, вона почала розстібати халат. Взявшись за другий гудзик, зиркнула на мене. Погляд був такий побіжний, що я навіть не моргнув і не відчув його на собі. В її очах, мов у лампі, зблиснув промінець, обличчя засвітилося, чоло розгладилося, й прикушена нижня губа волого випорснула з-під зубів. Відкритішого обличчя за це я не знав. Невже це двері, в які я можу ввійти? Вона розстебнула третій і четвертий гудзики. Якби тільки я зацікавив її по-справжньому… Якби показалась мені такою, як учора ввечері йому… Якби не було цієї коробки!.. Той, кому не треба приховувати своїх вад, сторонніх не лякається. Коли в людини-коробки головне заняття — підглядати, то ця жінка — уроджений об'єкт. (Одне непокоїть мене: чому лікар вирішив замкнутися в коробці при ній?) Нарешті, останній гудзик… Я трохи не зомлів.

На щастя, з-під халата не показалося голе тіло, і я полегшено зітхнув. Шовкова оранжева блузка. Рядочок дрібних, теж оранжевих, гудзиків. Коротка жовтаво-землиста спідничка, застебнута збоку на три чорні гудзики. В коробці черкнув сірник. Досі я вважав, що тіло в неї бліде, а воно виявилося смаглявим. Тільки рука, що зупинилася на гудзику спіднички, забіліла на темному тлі. Якому ж кольору вірити? Пальці завагались і швидко піднялись до грудей. Авжеж, краще почати з блузки. Й мені на те, щоб зважитись, залишиться більше часу. Запахло тютюновим димом. Вона ще може бути така, як тиждень тому, — нелукаве дитя, здатне очистити твою душу, звільнити її від намулу чорних думок. Або як учора ввечері… Тоді вона рухалася, мов сліпа, поблажлива до чужої потворності, здатна втамувати твою жагу, розвіяти думки про неповноцінність, як наркотик чи алкоголь. Та я не міг повірити, що колись ці два образи зіллються в один, хоча й не був з нею настільки знайомий, щоб судити про неї так суворо. Що бачить ліве око, того правому не видно. Але ж вони можуть не без цікавості й разом оглядати щось одне, хоча самі цього не усвідомлюють. Ось і третій гудзик розстебнувсь. Під блузкою мало бути голе тіло. Пахло тютюновим димом, але повітря лишалося прозоре. Куди ж він діває той дим? Та зненацька з віконця заклубочилась така хмара, аж в очах запекло.

— Ти теж готуйся, — з погордою сказав курець. — Вона в мене слухняна.

Медсестра хихикнула в кулак. Гудзиків лишалося шість чи сім.

— Як хочеш, то фотографуй.

Ці слова захопили мене зненацька. Це правда, я з нею домовлявсь, минулого тижня вона обіцяла мені позувати. Тільки навіщо ж роздягатися мені, я ж не себе зніматиму. Потім я можу роздягтись, а тепер не обов'язково. Я даремно злякався і, щоб приховати своє збентеження, сягнув рукою в мішок, в якому була фотокамера, але тут-таки опанував себе. Якщо я зараз почну фотографувати, то мимоволі погоджуся на співіснування втрьох. А чи варто розкривати парасольку, коли ти вже мокрий як хлющ?.

— Не той фон… — відповів я.

Розстебнувши ще один гудзик, медсестра напіввідвернулася до стіни. Блузка на грудях розхилилась, і я побачив бюстгальтер. Попелястий, у радіальних швах, мов м'яч для регбі… А фон і справді надто важкий. Скляна шафа з дезинфікованим інструментом та посудом. Вузенький тапчан. Емальований умивальник на тонкій опорі. Якийсь химерний верстат, що нагадував чи то стоматологічне крісло, чи то пристрій для ще страшніших тортур. В усьому цьому вчувалося щось еротичне, мов на картинах пекельних мук. Якби в мене було вдосталь фотоплівки, а сонце світило в вікно, я, мабуть, не втримався б від спокуси, клацнув би апаратом кілька разів.

— Можна й по-іншому розташуватись.