Сергій Батурін - Шизґара

вже неможливо, свідки й учасники тих подій кажуть тепер абсолютно різне, але коли Ліхачова, Чигоріна та Кудрі з усіма своїми споборниками та союзниками завалили на верхнє поле, там уже відбувалося, наближаючись до кульмінації, епічне рубилово: «хазяї» не на жарт махалися з Червоноармійською, потроху схиляючи шальки терезів на свій бік. Священний принцип дворових єдиноборств: «двоє в драку, трєтій — в сраку» — у таких випадках сили явно не має: печерська юрма з ревом вдарила у фланг щорсам, вирішивши долю побоїща.

Хай там як, але цього разу у справі про побиття Сороки щорси були явно не при ділах.

5. Про силу згуртованої команди

До речі… Олекса та його друзі зростали собі пацани-пацанами: у війну грали, в сищики-розбійники (всі тротуари в районі стрілами крейдяними вималювали), у дворовий футбол, іменований «дир-диром», установивши замість воріт дві пари цеглин. Знов-таки традиційні дитячі забавки: квач, штандер, ті ж піжмурки. Траплялися сварки й бійки, навіть носи розбиті не такою вже рідкістю були, але все — по-дитячому, без злоби: сьогодні відлупцювали одне одного, надулися: «Я тобі це ще згадаю!», а назавтра — знов друзі. Старшання стрімко почалося в дванадцять років, коли пацани з паралельного п'ятого «Г» класу (що за мороки їх тільки взяли?) глибокої осені після занять на другій зміні гуртом відлупцювали поодинці половину Олексиного класу. Олексі тоді теж перепало, хоч і несильно, а він у вересні травмував коліно, та ще й як: і в лікарні лежав, і вдома, в гіпсі п'ять тижнів: не так давно зняли, тоді саме з ціпком шкутильгав та по електрофорезах швендяв — який з нього боєць?

Як на біду, головний отаман і заводій хлопців з Олексиного класу Микола Чабаненко, саме той, що потім красувався на районі, вишиваючи в бездоганних котонових белсах, того дня в школі не був: не виключено, що й прогуляв, він такі штуки вже тоді чинив запросто, а в шостому залишився на другий рік.

— Ну, не раз-два-три-п'ять! — розлютився він, назавтра довідавшись про свавілля, скоєне «гешками». — Всяке «ге» буде наших пацанів метелити! Ребзя, такого спускати ні за що не можна!

На перерві до «гешок» був висланий парламентер із жорсткою вимогою: після уроків — розбірки на шкільному подвір'ї. На їхнє зауваження: «В нас шість уроків, а у вас — п'ять» було дано відповідь: «А ми почекаємо».

Сорок п'ять хвилин були витрачені з толком на складання диспозиції та розстановку сил. Коли розпалені вчорашніми перемогами кривдники вилетіли на ґанок, на подвір'ї, ставши в ряд спинами до невисокого бетонного паркану, на них чекало всього п'ятеро: Сироп у збитій на потилицю кролячій шапці, товстун Уманський, маленький на зріст Вітько Зуб, художник Ляхов та Олексій зі своїм костуром.

— Оце й усі? — презирливо гмикнув Іванча — ватаг «гешок» Петько Іванків.

— Не всі, — запевнив його Андрій Кобза, вилізши з найближчих кущів і ставши до шеренги.

— Далеко не всі, — підтвердив Сява Фортуна, вилізши з-за паркану. За секунду він був поряд зі своїми. А потім щомиті з усіх боків з різних закутків з тими ж словами з'являлися нові й нові бійці й ставали в шеренгу.

— Скільки їх? — занервував Гоша Шляпкін, зметикувавши, що від вчорашньої чисельної переваги не лишається й сліду.

Вигаданий Чабаном прийом спрацював: рішучий бойовий настрій суперника, що володів ним відучора, було підірвано.

Практика показує: якщо в таких випадках не знайшлося того, хто одразу зацідить у пику котромусь із ворогів, то почнуться розмови й бійки не буде. Принаймні, масової.

— Ну, давайте, починайте, — сказав Чабан, розминаючи кулаки.

— А чого це ми? — перепитав Крейда, він же Сява Крендельков.

— Ну, вчора ж починали, — крізь зуби вичавив Микола.

— Сьогодні ваша черга! — нахабно заявив Іванча.

— А дзуськи! — заволав Кобза. — Вчора ви напали, коли ми не чекали й гадали, що ви друзі. А ну, нападіть, коли ми готові!

Потроху до розбірки втрутилися всі, почали щось кричати, зчинився такий галас, що вже розібрати щось було марно й сподіватися.

Якийсь старший хлопець, здається, з дев'ятого класу, що якраз проходив повз, одразу зрозумів, що до чого, й громоподібно гаркнув:

— Всі цитьте!

Менші принишкли від несподіванки, а він авторитетно заявив:

— Так ви нічого не вирішите. Хай ваші основні говорять, а решта мовчить. А ще краще — хай вони поб'ються.

Ця ідея Чабанові сподобалася, він зняв куртку, віддав її Кобзі, вийшов на вільне місце й гукнув:

– Іванчо, ну?

Той зняв пальто, віддав Гоші Шляпкіну, відвів Крейдину руку, що уперто тицяла йому свинчатку, — мовляв, не треба, й встав проти Чабана.

Старшокласник, що хотів був піти собі, залишився й зацікавлено дивився, що буде далі. А там було на що подивитися, хоча Олексієві дійство спочатку не сподобалося. Це було ніяке не рубилово, навіть не махач — дуель якась: бійці танцювали в стійці один довкола одного, роблячи обманні рухи й фальшиві замахи. Ногами й нижче пояса не били: тоді хлопчачі правила цього ще не дозволяли. Чабан декілька разів спробував атакувати потужними одиночними ударами, але Іванча досить вправно пірнав йому під руки. Займатися боксом в ті часи брали з чотирнадцяти, хлопцям йшов тринадцятий, де вони навчилися — питання, хоча, вулиця навчить…

«Що ж він одне й те саме робить? Цей уже призвичаївся», — подумав про бійців Олексій. Зі свого досвіду він вже знав: атакувати треба різноманітно й серійно. Не відав він іншого: навчений старшим братом, класним боксером, Чабан просто привчав Іванчу певним чином реагувати на конкретні дії і, лишень той звик і упевнився в ефективності свого захисту, знову показав удар лівою, а сам правою нанизав Іванчу, що саме почав пірнати, на потужний аперкот. Щоб вирубити — так не вирубив, але Іванча опинився на дупі на тротуарі. Він підвівся, потрусив головою та знову встав у стійку.

— Малий, тобі не досить? — крикнув старшокласник, але той вважав, що ще нічого не вирішено. А Чабан уже точно знав: Іванчі капець. Він провів класичну комбінацію «лівою — лівою — правою», потім — «лівий боковий — правий прямий», і Іванча з роз'юшеним лицем знов сидів на асфальті.

— Малі, брек, бій закінчився! — втрутився більший хлопець.

… «Гешки» йшли геть, а мірило однозначне: за ким залишилося поле бою, той і переміг.

— Що, отримали? — кричали їм в спину Кобза та Зуб, буцімто натовкли пику не одному Іванчі, а всьому його класові. Олексія такий результат не надто задовольнив: хотілося навішати звіздюлів особисто Гоші Шляпкіну, бо решта ворогів, з огляду на його ціпок