Сьюелл Анна - Чорний Красень, Сьюелл Анна

Коли ж, додав директор, ми побачимо людину, котра ставиться до ближніх із любов'ю та повагою, любить людей і братів своїх менших, то це — Божий обранець.

— Ліпше від вашого директора не скаже ніхто, — зауважив Джон. — Нема любові — нема віри; люди можуть переконувати інших у своїй побожності скільки заманеться, але якщо ця побожність не вчить їх доброти й людяності, то їхня віра — чистісіньке лицемірство, і вона обернеться на порох, коли, Джеймсе, настане час назвати все своїми іменами.

Розділ 14

Джеймс Говард

Одного грудневого ранку, коли Джон привів мене з моціону[36] і якраз накривав попоною, а Джеймс носив для нас овес із клуні, до стайні завітав господар. Він був замислений, а в руках тримав розпечатаного листа. Зачинивши мій загінчик, Джон шанобливо привітався з господарем і чекав, що той скаже.

— Доброго ранку, Джоне, — привітався містер Гордон. — Хочу знати, чи не маете ви яких претензій до Джеймса?

— Претензій?! Аж ніяк, сер!

— І можете засвідчити, що він старанний працівник і поважає старших?

— Саме так, сер.

— І він ніколи не байдикував, коли вас не було на місці?

— Жодного разу, сер.

— Що ж, чудово. Тоді мені доведеться поставити вам ще одне запитання. Чи не маєте ви якихось підозр, що він, вигулюючи коней чи виконуючи доручену йому справу, зупиняється потеревенити з товаришами чи знайомими або заїжджає туди, куди не мав би заїжджати, залишаючи коней без нагляду?

— Ні, сер, не маю я таких підозр. Коли ж мені скажуть, що Джеймс хитрує, нехай це спершу доведуть, а вже я подумаю, вірити цьому чи ні? Не знаю, сер, хто хоче кинути тінь на його репутацію, але, присягаюся, такого спокійного, надійного, чесного і водночас моторного стаєнного помічника, як Джеймс, я ще не мав. Слова зайвого не скаже, всі доручення виконує сумлінно. До коней підходить із розумом та ласкою, і я б сказав, що добра половина кучерів, зодягнених у лівреї та капелюхи, не вміють того, що вміє Джеймс. Тож якщо комусь кортить знати всю правду про Джеймса Говарда і його вдачу, — промовив Джон, енергійно кивнувши головою, — нехай прийде і розпитає Джона Менлі!

Господар зосереджено слухав Джона, а коли той закінчив, широко усміхнувся. Він приязно поглянув на Джеймса, який мовчки стояв на порозі, і сказав:

— Ану, Джеймсе, облиш поки свій овес і підійди до мене. Я дуже радий, що ми з Джоном однакової думки про тебе. Джон сім разів подумає, перш ніж щось сказати, — додав він, весело всміхнувшись, — не так просто в нього вивідати, що він про когось думає, от я і вирішив піти в обхід, як кажуть, пальнути по кущеві з одного боку, щоб птахи вилетіли з іншого. Принаймні, не марнуючи часу, я дізнався про все, що мене цікавило. А тепер до справи. Я отримав листа від свояка, сера Кліфорда Вілямса, який живе у Кліфорд-холі; він просить мене знайти йому молодого й сумлінного конюха. Кандидат на цю посаду повинен мати двадцять-двадцять один рік і знати свою справу. Бачиш, його старий конюх прослужив тридцять років і вже не має тієї сили, то сер Кліфорд хоче підшукати йому наступника. Той попрацював би під його началом, а потім старий конюх міг би передати справи і піти на відпочинок. Сер Кліфорд пише, що на початках новий конюх матиме платню вісімнадцять шилінгів на тиждень, робочий одяг, кімнатку нагорі каретні[37] і стаєнного помічника. Сер Кліфорд — гарний господар, і робота у нього зовсім непоганий початок для молодого хлопця. Шкода тебе відпускати, та й Джон без тебе як без рук.

— Що правда, сер, то правда, — погодився Джон, — але хлопець не має сидіти на місці, йому треба рости.

— Джеймсе, скільки тобі років? — запитав господар.

— У травні буде дев'ятнадцять.

— Ще надто молодий. А ви, Джоне, що скажете?

— Молодий — то молодий, але міркує по-дорослому, та й силою не обділений. Хіба що кіньми править ще не так уміло, та за цим справа не стане. Рука в нього тверда й легка, око зірке, завбачливості теж не позичати, і я певен, що під його наглядом коні не матимуть клопоту ані з копитами, ані з підковами.

— Джоне, твого слова цілком досить, — запевнив господар. — Сер Кліфорд у дописці додає: "Якби я міг знайти чоловіка, котрого підготував ваш Джон, це було б ідеально". Так що, Джеймсе, обміркуй цю пропозицію, увечері порадься з матір'ю, а потім даси мені знати, що надумав.

Через кілька днів по розмові було остаточно вирішено, що Джеймс за місяць-півтора перебирається до Кліфорд-холу, а поки залишався тут і мав навчитися правити кінними запрягами.

Ніколи екіпажів не запрягали так часто, як тепер. Зазвичай, коли господиня залишалася вдома, сквайр правив кіньми сам, але зараз — байдуже, хто куди їхав (чи то господар, чи то юні леді), — щоразу, коли мене із Джинджер ставили у запряг, на кучерські козла[38] сідав Джеймс. Спершу до нього підсідав Джон, допомагав йому, коли треба, порадою, та Джеймс скоро набив собі руку і далі вже їздив сам.

Я просто не йняв віри, скільки вулиць нам доводилося минати, коли наш господар щосуботи виїжджав до міста. А які різні вони були!.. Заїжджали ми й на вокзал (коли господар мав зустріти потяг), і їхати туди доводилося в суцільному потоці кебів,[39] возів, бігунців[40] та омнібусів.[41] Дорога на вокзал пролягала через міст, і в ті години, коли прибував потяг, недосвідченому кучерові чи ненавченим коням туди краще зовсім не пхатися. Сам міст був вузький, а на виїзді дорога різко повертала, і, якщо ловити ґав, то недалеко й до біди.

Розділ 15

Старий конюх

Незадовго до від'їзду Джеймса господар із господинею вирішили провідати своїх друзів, що жили за сорок шість миль від нас, і за кучера знову був Джеймс. Першого дня подорожі ми здолали тридцять дві милі. Шлях пролягав довгими, важкими для підйому пагорбами, та Джеймс так мудро й обережно правив нами, що ми з Джинджер зовсім не втомилися. Коли дорога збігала вниз, він ніколи не забував про гальмівний важіль і вимикав його одразу, як зникала в ньому потреба. Завдяки його керуванню ми завжди бігли там, де дорога була найрівніша, а коли на нас чекав довгий підйом, він пускав нас трохи навскіс, тоді екіпаж не так сильно тягнуло назад, а ми мали змогу бодай трохи перевести подих. Здавалося б, дрібничка, але й вона полегшує життя коня, а тим паче гарне ставлення.

Дорогою ми декілька разів зупинялися, а коли вже смеркало, доїхали до міста, де мали переночувати. Зупинилися в найбільшому готелі недалеко від величезної ринкової площі. Проїхавши під аркою, ми опинилися у довжелезному готельному дворі, у самому кінці якого знаходилися стайні та каретні. Назустріч нам, як і годиться, вийшли двоє конюхів. Старший із них був невисоким, але жвавим і привітним чоловіком, кульгавим, одягненим у жовту смугасту камізельку. Він зумів блискавично розпрягти мене (такої швидкості я ще зроду не бачив), узяв мене за повід і, лагідно щось приказуючи, повів до стайні. Стійл у стайні було, може, із шість або вісім, та тільки два чи три з них були зайняті. Другий конюх зайнявся Джинджер. Джеймс, поки нас вичищали та витирали, стояв поряд.

Ніхто не чистив мене так легко й швидко, як цей непоказний конюх. Коли він закінчив, Джеймс провів рукою по моїй спині, шукаючи якогось огріху в роботі, але шкіра була чиста і гладенька, наче шовк.

— Знаєте, — зізнався він, — я й сам не з повільних, а Джон ще спритніший за мене, але з такою швидкістю й ретельністю ви нас обох запхали за пояс.

— Праця — найкращий учитель, — відповів кульгавий конюх. — Та й як інакше! Десять років роботи чогось, я думаю, навчать, хе-хе, інакше який із мене конюх? А те, що я швидкий… Це все дурниці. Звичка, та й годі, оце й весь фокус. Коли ти в чомусь стаєш докою,[42] тобі вже байдуже, як це робити — швидко чи повільно. Я б сказав навіть, що швидка робота легше робиться. Та й здоров'я в мене вже не те, щоби вовтузитися з чимось удвоє більше належного, дай, Боже, тобі здоров'я! А уяви, якби я за роботою насвистував чи просто морочився, як дехто! Розумієш, я від дванадцяти років біля коней, служив у стайнях мисливських та іподромних, а через невисокий зріст навіть кілька років був жокеєм.[43] Та під Ґудвудом[44] страшенно слизькі торф'яники, і якось мій бідолашний скакун упав, я зламав собі ногу в коліні, ну й, звісно, відтоді дорога в жокеї мені заказана. Але життя без коней я вже не мислив, от і подався у готельні конюхи. Я тобі от що скажу: ходити коло такого красеня, як твій, — не робота, а справжнє задоволення. Спокійний, породистий, доглянутий — це ж пісня, а не кінь! Та чи мені не знати, як має виглядати кінь у дбайливих руках. Мені досить двадцять хвилин пробути біля коня — і я скажу, що за конюх коло нього ходить. От візьмімо хоча б твого: слухняний, спокійний; куди скажеш, туди повертається; ти чистиш йому копита, а він високо підіймає ноги. А якийсь інший крутиться, мов навіжений, на всіх змієм дише, пре, куди схоче, чи взагалі розвернеться впоперек стійла і лупає, як би хапнути тебе зубами, коли підеш попри нього; вуха прищулені, мов боїться тебе, як вогню, а ти тільки й пильнуєш, щоб не скуштувати його копит. О, нещасні створіння, я ж добре знаю, як із ними поводилися. Коли кінь від природи несміливий, то від такого ставлення він стає полохливим, сахається, а норовистий стане злим, як оса, і спробуй до такого підступися. Характер коня формується загалом замолоду. Господи, вони ж — як діти, просто вчи їх усього, що треба, роби все так, як пишуть розумні книжки, і, ставши дорослими, вони матимуть усе це в крові.

— Гарно кажете, — озвався Джеймс, — ми у себе в маєтку теж так вважаємо.

— Юначе, даруйте за цікавість, у кого ви служите? Якщо мені не брешуть очі, ваш хазяїн — достойний чоловік.

— Сквайр Гордон, власник Біртвік-парку, це за Бейкон-хілс, — відповів Джеймс.

— Ага, так-так, я щось про нього чув. Дуже непоганий знавець коней, так, здається? І найкращий верховий у графстві…

— Мабуть, що так, — погодився Джеймс. — Але тепер він рідко їздить верхи, відколи не стало молодшого господаря.

— Ах, бідний джентльмен! Пригадую, газети щось таке писали. І тоді ж загинув гарний кінь, правда?

— Правда, — кивнув Джеймс. — Гарний був кінь, рідний брат Красунчика, схожий на нього, мов дві краплі води.

— О, як шкода! — захитав головою старий.