Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Розділ 5. Мелі

 

Прокинулась я, звичайно, з головною білю й із сухість у роті. Жахливо хотілося пити. Я відкрила очі та дивилась у стелю. На кухні був чутний якийсь брязкіт. Певно, подруга щось готує? Я встала та попрямувала туди.

Рита стояла якраз біля плити. Запах був божественний. Я принюхалася. Прикрила очі від задовільності моїх нюхових рецепторів.

— Що готуєш? — Запитала в неї за спиною, від чого подруга здригнулася. — Вибач я тебе налякала…

— Ні… Ти що? Просто не звикла, — подруга підійшла до мене та обняла за плечі. — Я омлет готую, будеш?

— Так, але спершу прийму душ. Ти не проти? — Сором’язливо почала запитувати.

— Не проти. Йди скоріше, ато вже скоро буде готово, — вона махнула рукою на двері ванної кімнати і знову повернулася до плити.

Прийнявши душ, я одягнула: червону спідницю до колін із вирізом із заду, білу блузу з червоними гудзиками та широким рукавом, які біля зап’ястка зв’язуватися червоною стрічкою в бантик. Білі туфлі з червоним низом і бежевий плащ до колін. Накрутила волосся й нафарбувала губи червоною помадою. Трохи накрасила вії тушшю. Одягнула сріблястий браслет із підвіскою на шию та такі ж сережки. Оглянула себе в дзеркало… Ну просто красуня. Що-що, а от одягатися я любила.

Я пішла на кухню. Сіла за стіл, де вже стояла тарілка з запашним омлетом. Рита мене оглянула з ніг до голови та посміхнулась.

— Подруго… Нічого собі, — підняла вона брови до верху. — З чого б це така краса?

— Не знаю, про що ти, — грайливо відповіла. — Я завжди так виглядаю.

— Але щось усе ж змінилося. Я чогось не знаю? — Вона питливо подивилася своїми зеленими очима на мою персону, від чого я пирснула від сміху.

— Та все ти знаєш, — дорікнула їй і ми почали разом сміятись. З нею мені було так спокійно й безтурботно.

— Добре. Їж, — промовила лагідно Рита.

Я почала їсти омлет. Доречі було дуже смачно. Перекусивши, ми з Ритою пішли до метро. Треба було в універ. Але вийшовши з під’їзду я знову побачила той самий чорний (ford). Ноги підкосилися, серце відало рваний стук. Я завмерла, страх, наче сковував моє тіло. Чого ця машина стежить за мною? І хто ці люди?

— Мелі! Ти чого? — подруга почала мене трусити. Напевно, я так довго стояла, навіть, не ворухнувшись. Мене окутав страх, така паніка, що куди там фільмам жаху. — Мелі! Не лякай мене!.

Я стояла й дивилася на ту трикляту машину, наче це, щось жахливе, страхітливе.

«— Що йому потрібно? Чому вони за мною стежать? — Ставила собі питання. По щоці скотилася сльоза, а очі були кришталеві. Аж… Тоді. Сильний ляпас подруги привів мене до пам’яті»

— Мелі? — знову затрясла мене за плечі.

— Все добре, — промовила я одними губами, повернувши, голову до схвильованої подруги. — Мені просто стало зле.

— Тепер лекше? — стурбовано оглянула моє обличчя, але побачивши на ньому легку посмішку, здавалося видихнула з полегшенням.

— Так… Йдемо швидше, — потягла я її за руку, а в самої ноги були ватні. Йти було важко.

«Ну що ж ти зі мною робиш… Олександре?! — гуло в моїй голові»

Ми йшли до метро мовчки. Я відчувала тремтіння в ногах та божевільний страх. Серце виплигувало з грудей. Здавалося кожна машина, яка проїжджала мимо нас, викликала в мені паніку. Уже, коли ми були в глибині універу, я змогла видихнути з полегшенням.

Пари пройшли швидко. Я й не помітила, як вони пролетіли, мов двогодинний ураган. До роботи в кафе ми з Ритою йшли разом. І це, хоча б трохи мене тішило й мені було не настільки страшно.

— Мелі? — Промовила вона, дивлячись, перед собою.

— Що? — запитала я.

— От скажи, що з тобою було в ранці? — Вона питливо подивилася на мене, а я відвела погляд, тяжко видихнула. І розповіла подрузі про чорний (ford) який переслідує мене вже кілька днів. Але знову змовчала про згвалтування. Їй було й того досить для шоку. Всю іншу дорогу подруга мовчала та щось обдумувала.

На роботі теж усе пройшло досить швидко. Після плідної праці, попрощалася з Ритою й попленталася додому. Йшла мовчки, опустивши, погляд на свої туфлі. Навіть, не помітила, коли мене схопили двоє амбалів і затягли в машину. Знову страх… Як я ненавиділа це відчуття.

Через такий частий страх, шок, нервування в мене точно стане нервовий зрив. Ці чоловіки були схожі на якихось тюремників: Великі зростом. Широкі плечі, мускулясті й накачані. Один був лисий інший із шевелюрою. Їхні холодні погляди, лякали. Я забилася в куток, до самих дверей і злякано оглядалась. Коли ми під’їжджали до особняка, якого я зразу впізнала все всередині похололо. Я не могла поворухнутися. Мене знову скував страх. Невже це знову Олександр? Але, що йому на цей раз треба?

Ми приїхали до входу в особняк. Машина зупинилася. Амбали по черзі вийшли та потягли мене за руку. Я скрикнула, але піддалася. Мені все одно не було, куди бігти. Я знала, що доженуть, знайдуть та ще при всьому можуть вбити.

Мене завели у велику вітальню. Я оглянулась: стіни в червоно-білих і золотистих тонах, багато картин, мраморна підлога чорного кольору. Меблі здавалося з іншого століття в бежевих і червоних тонах.

Олександр сидів на одному з диванів, закинувши ногу на ногу, тримаючи в руках склянку з віски й дивлячись кудись скам’янілим поглядом.

Мене посадили на диван напроти Олександра. Я вчепилась у його край нігтями та нервово кусала язик. Олександр деякий час оглядав мене своїм пустим та холодним поглядом, а потім промовив:

— Для кого так вирядилась? — В запитанні вигнув одну брову й поморщив обличчя.

— Не ваше діло! — Я прикусила знову язика. Сама не очікувала від себе такої грубості.

— Ах, он як! — Олександр трохи піддався вперед і пильно вдивлявся в моє обличчя.

— Чого я тут? І чого це ваші амбали стежать за мною? — Дивно, але страх пройшов. Я випрямила спину й підняла підборіддя. Якось уже було не страшно, або це мене так ковбасило від адреналіну. Я почула пронизливий сміх. Олександр сміявся так зловіще, що знову надходила паніка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍