Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

- Нізвідки. Але я б точно не хотіла, щоб мої родичі себе знищували, - погодилася я з ним.

І він сердито посопівши відвернувся до вікна. Я теж зовсім не прагнула продовжувати цю важку розмову і собі зосередилася на дорозі.

   Я, певно, любила б їздити, якби ці дороги у нас були, а у них існувало дві стадії, перша – це ямкуватість, і друга – коли дорожники щосили ремонтують полотно. І ніякого задоволення не можна отримати ні від першого, ні від другого. Ремонт доріг подавав би надію на світле майбутнє, але якось ну дуже швидко дорога переходить в першу стадію. Так і наша дорога виглядала, то затори з приводу ремонту, то повземо зі швидкістю черепахи, бо провалля на дорозі, а свою машинку я люблю.

   Але все ж зазвичай така далека дорога мене заспокоювала. Проте моя сьогоднішня компанія тому ніяк не сприяла. Хлоп’я психувало в себе. Я це все відстрілювала. Але я ж йому не нянька? Та й щодо налагодження внутрішньої гармонії та психологічного благополуччя я йому не помічник. Самій би ще розібратися, як далі жити. Тож, моє завдання – паразитуля.

   Ммм, щось складно, коли тобі вже дещо за тридцять так радикально змінювати своє життя. Мені й те, що було цілком подобалося. Я була таким собі твердим раціоналістом з холодним розумом, а тепер я навіть ідентифікувати себе не можу. Вже й не знаю що гірше не бачити те, що я бачу чи бачити? О, ще б мені знати, що з тим робити… І смикнув мене з царства роздумів телефонний дзвінок. Ірина Миколаївна поспішала поділитися промінчиками турботи.

- Магайбі! – радісно вишкірилася я, здогадуючись що затим буде.

- І що то значить? – хрюкнула вона в трубку.

- Вітання з побажанням успіху у праці, - відрапортувала я.

- Угу! – хмикнула вона й майже відразу її голос задзвенів занепокоєнням. – А ти, що кудись їдеш?

- Ага! Я тут одну відьму знайшла, їду до неї.

- ЩО??? Яку ще відьму? А Еміль? – збаламутився її голос жаром хвилювання та холодом переживання.

- Ти просила зайнятися питанням? Займаюсь! Еміль зі мною.

- А!!! – спотикнулася вона на бажанні докопатися до істини. – І як Еміль?

- Еміль, ти як? Ірина Миколаївна про тебе дуже переживає, - повернула я голову до хлопця.

- Нормально, - буркнув він і вдав, що дуже захоплений краєвидом за вікном.

- Чула? Він в порядку. І у нас все добре.

Я так думаю, що Ірині Миколаївні дуже хотілося обговорити і поїздку, і відьму, і її дорогоцінного підопічного, але робота дуже хотіла її, тому мене вона неохоче залишила.

- Ще довго? – подала ознаки життя, жертва паразитулі й моїх невмінь.

- Десь годину, - перевела я погляд на навігатор. – Скоро має бути заправка, заїдемо і трохи перепочинемо.

І дійсно, спочатку замаячили вивіски, а потім і перед очима постала вона - гарненька, зі свіженьким ремонтом й радісною газонною травичкою мережева заправка. Нині на АЗС можна не лише заправити залізного коня, у пошуках додаткової гривні чого тільки водієві не пропонують: мережеві магазини, поштові відділення, ресторани, кафе…Тож, порадувавшись прохолоді у приміщенні я повелася на каву, як старшокласниця на рок-зірку. До кави набрала круасанів і з добром засіла за столик. Страждалець взяв собі воду з холодильника та з виразом глибокої нудьги спостерігав, як я наминаю круасани.

- Я б на твоєму місці теж щось би поїла. Бо не відомо, коли зможемо поїсти.

- Я не голодний, - відмахнувся він від моєї пропозиції.

Я ще раз перевела погляд на хлоп’я. Як сказала б моя бабуся, синє, аж світиться. Але я ж в рятувальники не записувалася. І з ложечки годувати теж його не буду. Він дорослий і сам здатен прийняти рішення…

І каву я з насолодою допила. Повагалася щодо другої чашки, але прийняла вольове рішення спинитися на одній.

- Готовий? Тоді гайда. Нас чекає місцева бабка-шептуха.

- Думаєш, вона допоможе? – обридло хлопцеві мовчати.

- З чогось же треба розпочати. Не факт, що поїздка увінчається успіхом. Але не спробуємо – не дізнаємося.

- Ти завжди так дієш?

- Цікаве таке запитання. Будь-яку проблему ми оцінюємо крізь призму свого досвіду. Коли ми стикаємося з ситуацією якої ще не було у нашому досвіді, то ми не знаємо, як на неї реагувати. В такому випадку й козі ясно, що без помилок не обійтися. Так і проходимо усю дорогу всіяну невдачами до щасливого розв’язання тієї проблеми.

- Ммм, та твій наворочений оптимізм пре, як носоріг на нерест.

- Як дотепно, - буркнула я. – Якісь кволенькі в тебе пізнання природи.

- То якщо бабка-шептуха не допоможе, то що будемо далі робити? – геть не зважив він на арктичний холод, який я старанно виділяла.

- Шукати того, хто знає, що з цим робити.

- А якщо таких не існує? – ліз він й далі в найвужчу ділянку мого головного мозку.

- Так ми ж не перші люди на Землі, думаю, що десь і колись щось уже було.

- Світ змінюється, стає все технологічнім…