Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

правді, ніде в світі не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Причім, оця моя інформація не мала чисто теоретичного характеру. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки — лискучою глазур’ю. Щоразу, як наставав новий сезон, цей майстер над майстрами вмів захопити мою душу, ласу, неспокійну й не таку вже й довірливу, із якогось нового боку пройняти мене красномовністю своїх марципанових візерунків, офортами з білої чоколяди, везувіями тортів, які вивергали збиті вершки, що в них, мов у вулканічній лаві, тонули зацукровані фрукти. Тістечко коштувало в Залевського 25 ґрошів — страшна сума, якщо зважити, що велика булка коштувала тоді п’ять, а цитрина — близько десяти. Але знати, варто було платити за ці панорами, за солодкі святкові баталії — хтозна, чи не кращі за ті, які демонструвала Рацлавицька панорама[21].

Була на Академічній іще одна цукерня, вироби якої промовляли радше до шлунка, ніж до ока. Із нею пов’язані не найкращі мої спогади. Якогось дня старший брат батька, вуйко Фридерик, повіз мене, святково вбраного в білий мереживний комірець, двокінним фіакром і буцімто з безневинною метою. А завершилася ця поїздка в дантиста, який вирвав мені молочного зуба. Ми поверталися: я був зарюмсаний, у зім’ятих, поплямлених кров’ю мереживах, і мій праведний гнів на вуйкове віроломство вдалося погамувати в згадуваній цукерні за допомоги фісташкового морозива. Батько, видно, не мав відваги асистувати при страшних сценах і тому був відсутній.

У пасажі Миколяша[22] була інша цукерня, радше цукеренька, з італійським морозивом, де вже значно пізніше мій кузен Стефан, хлопака приголомшливо рославий, викликав мене на винятково підступний поєдинок: хто з’їсть більше морозива. Платити мав той, хто впакує менше за супротивника. Стефан виявився місткішим. Я пам’ятаю, як ми поверталися звідти, як я йшов через пасаж, критий матовим скляним дахом, і то повагом, бо мій шлунок перетворився у щось на кшталт ванільного льодовика.

На початку Академічної, поблизу готелю «Жорж», знаходилася крамниця Кляфтена, вже не кондитерська, та не менш важлива — з іграшками. Я нічого не можу сказати ні про її вітрину, ані про деталі інтер’єру, адже це святе для мене місце відбирало дар спостережливости. Я наближався до нього в солодкому ошелешенні, із калатанням серця, відчуваючи, на які випробування наражена моя нездатна до вибору захланність. Там продавалися розкішні масивні пласкі пуделка з олов’яними солдатиками, гармати, що стріляли горохом, дерев’яні фортеці, дзиґи, коркові рушниці, але жодних пістолетів і патронів для них майже не було — і те, і друге було заборонене. Колись, у ранньому дитинстві, я мав коника-гойдалку. Тепер уже не можу його собі уявити, але кінчики пальців іще зберігають щось від шорсткого дотику його шерсті, від його хвоста зі справжнього кінського волосу. Я казав до цього коня «пан», бо не смів до нього тикати — такий він був великий і прекрасний. Я був поблажливий до нього — полозки відвалилися самі, відгризені зубом часу. Рештки образів, які лишилися в мені з дошкільної епохи, обертаються здебільшого довкола страшних і приголомшливих подій, аніж довкола приємних. Я пам’ятаю помешкання моєї тітки на Яґайдонській, бо якось мене там заатакував у сінях великий індик. Поняття не маю, звідки він там узявся, але я довгий час боявся туди ходити, миттєво долаючи темний прохід між подвійною дерев’яною брамою з меншими дверима і дерев’яними, страшенно рипучими сходами. Дорога до тітки теж була страшнувата — слід було пройти через ганок друкарні, загрозливо похилений у бік подвір’я. Мені здавалося, що він от-от завалиться. Підлога в передпокої теж була похилою, наче в Пізанській вежі. Одні з дверей вели до салону — місця забороненого, повного паркетного полиску та важких меблів у полотняних чохлах. Туди ніхто ніколи не ходив, і тітка, напевно, тішилася самим фактом наявности цього наглухо замкнутого храму. Юний ненажера, я таки вдерся туди, скориставшись тітчиним недоглядом, і впевнено й безсоромно попрямував до чорного креденса. Там під скляним ковпаком пишалася пірамідка великих марципанових фруктів — якісь яблука, банани, грушки. Я підніс скло й упився зубами в один із тих солодких смаколиків. Якимось дивом я не зламав собі жодного зуба, проте на лискучій поверхні не лишилося й сліду — марципан закам’янів, час оздобив його панциром і завдяки цьому вберіг від моєї захланности. Це було одне з найболючіших розчарувань у моєму житті.

За іншим разом я мало не втопився на Залізних Водах. Я сидів на березі, а одна знайома пані бавилася зі мною, простягаючи мені з води паличку. І якогось разу смикнула надто сильно. Я булькнув на дно, як камінь — не встиг навіть злякатися. Просто довкола раптом стало зелено, потім темно, ну й ще хіба мокро. Згодом хтось, вхопивши мене за ноги, витрушував із мене воду. Однак усе це наче сповите млою. Я не певен, але, здається, купелі тоді ще були нарізно — окремо для жінок і окремо для чоловіків. Якщо так, то я, певно, був із мамою у жіночій.

Я був свідком іще двох приголомшливих подій. Якось до Львова приїхав «людина-муха» і в самому середмісті, на вулиці Легіонів[23], видряпався по стіні кількаповерхового будинку. Здається, він послуговувався лише «гачком для защібання черевиків» — інформація, яка походила від нашої служниці, вірогідна вже тому, що такі гачки й справді існували та служили для запинання дамських черевичків на поважний ґудзик і петельку, а складалися з металевої ручки й круглого гачка. «Людина-муха» впав, там був тлум і поліція, а наступного ранку я бачив у газеті, здається, у «Wieku Nowemu», фотографію цього нещасного. Його бліде обличчя наче охопив смугастими лапами велетенський павук. Здається, йому тріснула основа черепа. Не пам’ятаю, що з ним сталося потім.

А якось